Як ведеться, так і живеться

Йому чогось відразу стало нудно та важко. Задумана його голова схилялася на груди, очі дивились у землю, він насилу йшов. Чого? утомивсь він ходнею? розсердив хто його?.. Він сам не розбере, що на його насіло. Тілько досада щипає серце, невеселі думки розбирають голову. — Отак цілий вік провіється! — бликнувши у сторону, подумав він. Все по знайомих, все на походеньках… Чому його не ходити? у батька грошей сила, а він один у його. І ходитиме. І вік прошвендя. І його всюду приймають… йому почот… О гаспидське щастя! Чого ти трешся тілько коло грошей, чого ти обминаєш бідоту?.. Він пригадав як познайомився з цим Власовим. Один міщанин клопотав у ратуші по ділу і попрохав його на могорич. Пішли у погріб до жида випити доброго вина. Ще не вспіли і по стаканчику вихилити, як нестямний гомін, галас пронісся погребом. То увійшов туди Власов з своєю кумпанією: прикажчиком з контори та писарями. Жид зразу кинув їх і побіг до Власова. — Вина! вина! — кричав той. — Доброго вина з Цареграду.

— Олександр Петрович! — обізвавсь прикажчик: — хай краще виморозків дасть.

— Ну виморозків.

Жид метався, бігав сюди — туди, стукотів посудою.

— Федір Іванович, вип'ємо! — крикнув Власов.

— Іде! Урраа! — глухо пронеслося по темному погребі.

— О-о, наш одинчик гуляє! — обізвавсь міщанин і виліз з темного закапелку подивитися. За ним і Василь.

— Ти хто такий? — гукнув на його прикажчик.

— На, пий! — тиче з другого боку Власов стакан вина. Василь, з усміхом дивлючись на того і другого, зразу випив.

— Молодець! молодець! — гукнув Власов. — Я, брат, тебе давно знаю.

— Хто се? — спитався прикажчик.

— Це? це — шельма! дока буде! Секретар, бувши у батька, хвалився: з цього, каже, Грицая вийде або великий чоловік, або великий мошенник… Ну я тебе поцілую, братіку, та давай ще вип'ємо. — Василь пам'ятає як ще раз вихилив стакан, як у його зашуміло зразу в голові, позеленіло в очах, пішов світ ходором. Хтось щось говорив, хтось лаявся круто по — московському, хтось ікав на увесь погріб. Потім… потім наче серед сну. Нестямна біганина кіньми. Якась розвалена пустка на другому кінці міста. Якісь танці. Він прокинувся на другий день і осовілими очима побачив коло себе розпатлану жіночу постать. Що з ним? Де він? Мерщій схопився він і нечесаний, невмиваний вибіг на улицю…

Якась трясця стрепенула його всього, коли він пригадав тепер те. А то ж отак коли не день — у — день, то у тиждень раз буває. І не остогидне воно йому, не опротивіє?

Він незчувся, коли і як перейшов майдан, уступив у свою улицю. Улиця спала мертвим сном, половина її лежала під тінню тинів, людських хат, повіток, а друга, освічена місячним променем, горіла невеличкими іскорками, то одсвічував іней, осівши на гної, то невеличкі крижинки, що понастягував непримітний мороз. Він поглянув вподовж улиці — тихо — тихо, як у вусі. Все спить, поморене денною працею, все набирає силу на ранок. І йому треба іти, щоб на завтра раніше устати, бо на завтра стілько у його роботи… Прокляте життя! — трохи не скрикнув він. — Отак цілий вік працюй, роби, а озирнешся — за душею як не було нічого, так і немає! — і мерщій похилив до двору.

Йому не хотілося іти у хату. Ніч така ясна, хоч голки збирай, і не холодно. Двір прикритий місячним блідим світом, наче коцем, дрімає. Сяє і сусідній двір дядьків, біліють стіни його невеличкої хати, жовтіють ожереди соломи на току, садок молодий та густий чорніє, з загороди доноситься важкий соп скотини. Він подивився на той двір, поглянув і на свій. На своєму так пусто та просторо. Колись добрий садок висох, де — не — де стирчать цівки всохлих груш або яблунь. Гень у кутку примостилася комора, мов сирота зігнулась коло тину, та хата проти неї стоїть. Тілько всього, ні повіточки, ні захисту другого немає. Чого ж так? Чого у дядька усюди порядок, в усьому достаток, а в його того немає нічого? Хіба не рівна частина досталася на долю братів? Усе ж пополам паювали. У їх же що було й те сплило, а дядько ще придбав собі. Хто ж винен? Дядько у іншій постанові зріс, коло землі копався, а ми панувати звикли. Та всі. Мати замолоду гуляла, їй панування добути хотілось. Воно б і добре, коли б уже справжнє панство, а то?..

Щоб більше не розражати себе, він підійшов до вікна і постукав. Галя зразу почула і кинулась відчинити.

— Засувай же, — суворо сказав їй Василь, проходячи сіньми у свою хату.