Як ведеться, так і живеться

Місячний світ уривався у хату крізь невеличкі шибки вікон і наче той кіт тихо, непримітно переходив з місця на місце. Галя дивиться на той світ і їй здається, стоїть вона у сінях серед того світу і якась тінь ззаду насунулася на неї, вона тілько чула її, а не примітила. Цмок! роздається коло її уха, і щока відразу наче опечена загорілася, а серце від ляку то чи від чого другого заколотилося. Все їй те так очевидячки привиджувалося, що вона справді аж кидалася, бралася за щоку рукою, хапалася за груди, щоб утихомирити своє серце. Їй було душно, хатнє повітря пекло її, не давало дихати і вона прикладала руку до шибки, щоб, нахолодивши, приложити до лиця. З полу доносився до неї сонний соп матері і вона його боялася, боялася, щоб часом мати не почула, що робиться з нею і не спиталася. Що вона скаже їй? А певне мати про все дізнається. Василь скаже їй. І нужно ж так: удень той Карпо вирискався, а от тепер сього лиха година принесла… — закриваючи очі думала вона… — А цей кращий від Карпа, — тимчасом ворушилося на її серці.

А Василь і Власов простували майданом до мосту. Весняне вечірнє повітря з легеньким морозцем пестило своєю прохолодою і їх розгорівші голови і їх гаряче зітхання; злегка воно уривалося у повні гарячого духу груди і привітно охоложало. Місяць наче серпанком вистилав своїм світом широкий майдан, його срібне проміння розвіялося і понад мостом і поза мостом над людськими оселями, у річці його кругле лице гралося з невеличкими хвилями, перебігаючи з однієї на другу, тоді як зорі, колишучись, лупали своїми ясними очима. Чарівнича ніч! З глухих кутків міста чулася дівоча веснянка, парубоча пісня, гомін і тиркання п'яного гультяя, і все те якось привітливо неслося їм назустріч.

— Та й гарно ж як! — хвалився Власов. — Отак би я й до світу проходив… Та ще б коли гарна панянка при боку. Заглядав би у її ясні очі. Добро, брат! — скрикнув він, ударивши Василя по плечі.

— Знайшов що доброго, — понуро одказав той. — Ходімо в поле.

— Чого? Яка мене собака туди понесе?

— Так, пройдемося. Глянемо на Ратієвщину.

— Що на неї дивитись? Одні руїни.

— Тепер руїни, а колись? Чого там тілько не було? Та й тепер ще попадись вона у добрі руки — золото не місце. Який садок, а будинок? Ще й тепер з його два доми вибудувати можна. Мати моя розказує, там то добра було. І от усе так і згинуло.

— А, не бійсь, батько мій хотів купити у сина, — так заломив таку ціну.

— Твій батько хотів купити? — спитав, дивуючись, Василь.

— Мій же…

Василь трохи промовчав.

— А знаєш, яких чудних приповісток не ходить між людьми про ту Ратієвщину, — зостановившись, почав Василь і пригадав свої давні дитячі літа, як з Грицьком та Івасем пасли скот, як ховалися і як їх тоді лякала Ратієвщина і темною гущавиною свого саду, і великими руїнами, і страшними приповістками, що ходили між людьми. — Мужиччя чого не вигадає! — сказав він, упинаючись очима в чорну попругу, якою здалека здавалася Ратієвщина, і задумався. Перед його очима наче пройшов старий Власов, товстий, з проділом посеред голови, з сірожовтою бородою, у заялозеному каптані, кабатиркою і червоним платком у руці. Ось він іде повз його, іде і сопе як кабан годований і не зиркне. Що йому дивитися на його, коли він усіх держить у своїй кишені? Дука та й годі! І дасть же бог такий талан чоловікові. Ратієвщину купував? — і наче досада ущипнула Василя за серце. — Чому хоч я не його син. А то — он… — і він зиркнув на молодого Власова, що стояв собі геть від Василя, піднявши голову угору і уп'явши очі на повного місяця, насвистував до його якусь веселу пісню.

— Що ти, на місяць збираєшся? — уїдливо спитав його Василь.

— Коли б була дорога, — поїхав би. Та ще з неписаною красавицею! — додав, регочучись, Власов.

Василь трохи не скрикнув товаришеві у вічі: дурень! та, здержавшись, тілько сплюнув.

Товариші повернули назад і мовчки пішли до мосту.

— То що я тебе аж додому вести буду? — якось сердито наче спитав Василь, коли вони зійшли на міст. — Прощай.

— Це вже знову на тебе щось насіло! — сказав Власов, подаючи руку. — Додому підеш?

Василь кивнув головою.

— А я ще думаю зайти до знайомих, — уже розходячись, сказав Власов і повернув мостом На місто, а Василь, похилившись, з мосту.