Читаем Як ведеться, так і живеться полностью

— Чорт його бери! Дери! рви! не воно нас наживало — ми його. Ех! тілько й нашого тепер. Гуляй поки молоді, старі будемо — гуляти забудемо, — і приграючи сам собі на язик, він пішов по хаті викрутом.

— От дзига! дзига і є! — сказав Василь, геть одходячи і любуючись на Олександрові викрутаси. Було справді чим залюбуватися. Власов виробляв такі штуки ногами, мов вони були у його на пружинах; легко, наче плив, пробігав він через усю хату, далі з грюком бив каблук об каблук, так що аж його ланцюг через шию дзеленьчав, потім мчався мов навіжений через усю хату на одній нозі, викручуючи другою всякі крюки, потім знову обома разом, підстрибував на носках, стукотів каблуками. Високий стан його хоч би трохи зігнувся, звихнувся, плечі стояли рівно, одна голова похилилась трохи набік та руки на волі гуляли: кругом його.

— От здурів хлопець! Зовсім здурів! — сказав Василь, дивуючись.

— Ех брат! я тепер всяку музику перетанцюю! — викрикував Власов і ще несамовитіше крутився.

— Від чого се так? мабуть бачив когось?

— Бачив, бачив, — граючи веселими очима, ще веселіше одказав він.

— Кого? Педьківну?

Власов остановився, подивився на Василя і, махнувши рукою, знову пішов по хаті.

— Не її? Кого ж? Хіба Педьківну вже по боку?

— Що Педьківна? Підметки, брат, тої не стоє! Це ось що — і, підвівши три пальці пучками до рота, дзвінко і смачно поцілував.

— І побаче ж! і видере! Сказано пробийголова! — дивуючись, одказав Василь. — Де ж ти таку бачив? Хто така?

— Не знаю. Сам не знаю, брат. Видно, приїжджа, перший раз бачу. Ну й краса, ну і врода! — все оддай — і то мало!

— І закохався вже?

— Трошки, брат. Трошки. У мене мабуть серце з воску — як побачу кого вродливого — так і заколотиться бісове. Тане, наче на огні. Жіноча врода — бог мій, а любова — віра. Нікому я так щиро не молюся — як жіночій красі.

— Ах ти, бузувір, бузувір! — киваючи головою, казав Василь, а сам думав над послідніми словами товариша. — Казали, дурний Олександра. Ні, дурний такого не видумає!

— А ти чого, белбас, сидиш в чотирьох стінах? Така погода — а він сидить. Сам би чорт мене не вдержав у хаті! — крикнув Власов на Василя, що, задумавшись, стояв серед хати. — Сидить — дума. Мені хвалилися в ратуші, що ти там тілько й знаєш, що над ділом гнешся. Усі перерішити хочеш. Може й тепер яке на думку зійшло? Ех ти, законник! Мене он батько посадив у контору — коло свого ж учись, мов, як драти. Стану я вчитись, стану робити? Як би не так! Хай хто хоче робе. Я знаю, у батька до чорта грошей — на мій вік стане.

— Пожалуй, так би може й я не робив, а коли глянеш кругом себе — пусто. Поневолі сядеш за роботу.

— Дурний! А ти вчись у мене. Розложив роботу — а сам я пішов. Попрохав кого — як спитає де? Тілько що вийшов мов. Зараз буде. Ну як, сам скажи таки, свій молодий вік отак запакостити. Та ніколи — ріж мене, бий мене — ні за що! Ну збирайсь, ходімо гуляти! — зараз рішив Власов.

— Куди? Чого?

— Як куди? у город. Познакомлю з баришнями. Ти знакомий з ким — небудь?

— Ні.

— Ех ти, кендюх! Ну, не кендюх? Сидить собі у хаті. А там баришень аж кишить. Збирайсь та ходімо.

Василь задумався.

— Годі тобі думати. Збирайсь. — І Власов узявся за картуз.

— Ні, постой. Знаєш що? Посидь. Я скажу, щоб поставили самовар, нап'ємося чаю, — сказав Василь і почервонів. Він згадав, що в його ні самовара, ні чаю немає. Що, як товариш справді згодиться? — молотком ударило його в голову.

— Чаю? Хай йому чорт! Він мені і дома огид, — одказав Власов.

Василь трохи з радості не підскочив. Сам товариш виручив його з біди, та ще як?

— От коли горілка є — добре, посижу. Побазікаю. Тілько світи свічку, — всідаючись, сказав далі він.

Василь забігався. Вискочив з хати і зразу вернувся. Потім знову вискочив і нешвидко звернувся, несучи свічку у руках.

— І бісів народ! Чорт його знає, де і підсвішник задів. Кажу не беріть нічого з моєї хати. Ніт же! — бурчав, хмурячись, Василь.

— А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ех ти, халява.

Коли б видніше було, Власов побачив би, як Василь наче рак став від тих слів його, а то — в вечірніх померках його кругле лице тілько чорніло.

— Та случається, що й не свічу, — одказував Василь. — Наробишся за цілий день та мерщій спати.

— Чого ж ти носишся з свічкою? Світи вже! — кричить, порядкує Власов.

— Та ще треба за огнем туди бігти.

— Ну й біжи.

Василь побіг з хати, а Власов у темноті почав висвистувати якусь пісню.

— Мерщій, — кричав перегодом Василь у сінях. — З хлопцями, не бійсь, так знаєш реготати, а то так і боїшся.

— Блигий світ. Дивись! — одказував йому образливий дівочий голос.

— Мовчи!

— Кого там ти муштруєш? — з хати крикнув Власов. Василь мерщій увійшов до його, несучи в одній руці запалену свічку, а в другій пляшку.

— Та то, — одказав, хмурячись, Василь.

— Що то в тебе — підсвішник такий? — скрикнув Власов, зиркнувши на пляшку, і несамовито зареготався.

— А в чому ж ти поставиш, коли закинули? — сердито спитав Василь.

— Це ти наймаєш кватиру? — спитав Власов, обдивляючись хату.

— Та… наймаю, — затнувшись одказав Василь.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука
1984. Скотный двор
1984. Скотный двор

Роман «1984» об опасности тоталитаризма стал одной из самых известных антиутопий XX века, которая стоит в одном ряду с «Мы» Замятина, «О дивный новый мир» Хаксли и «451° по Фаренгейту» Брэдбери.Что будет, если в правящих кругах распространятся идеи фашизма и диктатуры? Каким станет общественный уклад, если власть потребует неуклонного подчинения? К какой катастрофе приведет подобный режим?Повесть-притча «Скотный двор» полна острого сарказма и политической сатиры. Обитатели фермы олицетворяют самые ужасные людские пороки, а сама ферма становится символом тоталитарного общества. Как будут существовать в таком обществе его обитатели – животные, которых поведут на бойню?

Джордж Оруэлл

Классический детектив / Классическая проза / Прочее / Социально-психологическая фантастика / Классическая литература