Як ведеться, так і живеться

— Гуляти підемо, — одказав Іван. — А [ти] тут що робиш? Сидиш, стережеш двору?

— Та козачків лічиш? — увернув Грицько.

Галя глибоко зітхнула.

— Чому б я не йшов краще на улицю? Однак сидиш — нічого не робиш, — каже знову Грицько.

— У чому? — спитала Галя і, скинувши на себе погляд, аж почервоніла.

— Мати про того панича все старається, а тебе гірш наймички зводе! — голосно сказав Іван.

Галя глянула на брата і кивнула головою на хвіртку.

— Цить лишень, — сказав Грицько братові.

— Щоб часом не підслухали? Нехай слухають, коли є чим слухати. Вони все привикли тишком та нишком робити. Думають люди з боку не бачать, — одно торохтів Іван.

— Крийсь, не крийсь, — шила в мішку не сховаєш. Це таке вже.

— Та годі тобі. Ходімо вже, — перебив Грицько, побачивши, що Галя від його речі як не заплаче.

— Чого годі? — лютував брат. — Не побачу я його нігде сам на сам. Я б йому розказав, я б йому усе вичитав, як він з сестрою обходиться. Та слухай, Галю, чому ти ніколи до нас не прийдеш? Мати одно допитується, чому це та й чому Галя ніколи очей не покаже. Чи не сердиться бува?

— Чого ж би я сердилась? Так ніколи.

— Як ніколи? От же сидиш дурно. І пішла б до матері. Хоч би поськала.

— Он і Карпо йде, — сказав Грицько, глянувши по улиці.

Справді, в протилежному кінці повагом ішов Карпо. Кругле рум'яне його лице як жар проти сонця горіло, по сивій шапці, по чорній свиті наче золоті бульбашки качались — бігали золоті іскорки. Галя, глянувши, схопилася і мала була тікати.

— Куди ж ти? — задержав її Іван. А тут і Карпо, підходячи, скидає шапку, здоровкається.

— Здоров, здоров, Карпе, — одгукує Грицько.

— Що це ви улицю тута збираєте? — пита Карпо. — От добре. Сюди я хоч і щодня ходив би, — сміється далі він.

— Ні, се ми от її побачили та й завернули, — каже Іван. — А ти куди?

— Куди? Туди, куди й ви, — одказує Карпо і мов ненароком зирнув на Галю. Галя, забившись у куток хвіртки, стояла похнюпившись і аж мліла. Їй досадно було на Івана, що задержав її, і на Карпа, що мов не знає другої ближчої дороги, та все знай швендяє повуз її двір.

— То чому хоч ви он з собою ніколи не потягнете сестри? — помовчавши пита Карпо, знову любенько зиркнувши на Галю.

— Тягни вже ти, може ти дужчий, — одказав Іван.

— Так то й потягти, лиха не набравшись! — сором'язливо одказала Галя, засвітивши чорними очима.

Той погляд, тихий голос наче і опекли Карпа і сили піддали йому.

— Ану, справді, попробую, — жартуючи сказав він і мав був узяти за руку.

Галя скрикнула, кинулась до клямки і сама не знає як опинилася аж у дворі. Вона зразу почула себе якоюсь щасливою і мала була розреготатися… Та коло тину в бур'яні побачила скрившогося брата. Регіт замер на її устах і, вся затіпавшись, вона мерщій накинула платок з плечей аж на очі і, похнюпившись, пішла до хати.

— Галю! Галю! — гукав і Грицько і Іван. Галя, не озираючись, скрилась у сінях.

— Полохлива! — обізвався Карпо.

— І ти б був би полохливий, побувши в таких бувальцях, — увернув Іван.

— Ходімо. Господь з нею! — сказав Грицько. Парубки знялися і лавою потягли вздовж улиці, ведучи жартівливу розмову.

А Василь, як тілько побачив, що парубки повернули від двору, мерщій, як заєць той, вискочив з‑за бур'яну і побіг до хати.

— Що то, вже ти з парубками? — спитав він Галю, заставши у сінях. Коли б хто здається ударив ножем у самий край серця — то їй не так було б боляче, як те тихе недоговорене питання.

— А ти не підслухай! З ними… А що? — сміло одрубала Галя, зразу одкривши лице, котре було як смерть бліде, і тілько одні очі блищали.

— Поздоровляю! — єхидно усміхнувшись, одказав він, поклонився і скрився на своїй половині.

Все, що було лихого, повернулося круто у Галиному серці, струснуло її. Призро глянула вона на зачинені двері, гидливо сплюнула і закривши лице, пішла на кухню. Мати лежала на полу — спала.

— Ні, це видно сам від себе, — подумала Галя і не розкутуючи голови, прилягла на лаві. Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала. Зажмурюючи очі і надавлюючи платком, вона гірко, гірко заплакала. З Василевої хати через сіни глухо доносився до неї тихий скрип чобіт і не давав їй покою. У тому глухому скрипу вона чула собі докору. «Уже? з парубками?» бубонів наче той скрип і вона ще неутішніше плакала.