Як ведеться, так і живеться

А Василь від нічого робити ходив собі по хаті. Заложивши руки в кишені, він міряв її і вздовж і впоперек, йому любо, міряючи, слухати скрипу блискучих до вакси чобіт, дивитися, як вони гарно сидять об нозі, як облипчасто пошив жид сукняні штани, сертук. Він озирався кругом себе, обдивлявся. Невеличка пушина на рукаві заставила скинути його, повісити на гвіздкові. Узявши віничок, він бережно почав трохи не вдесяте змітати її. Він передивився кожну зборку, кожну зшивку. Як вилив вражий син! думав він і тихо усміхався. А петлі пометав? Чи то ж так і на жилетці? І він почав роздивлятися жилетку. От би ще треба часи купити. Безпремінно купити. Срібні з довгим ланцюжком. Чи краще з коротким? Карбованців з тридцять треба. І, заходивши по хаті, він почав думати про часи. Йому вбачалися різні узорчаті стінки, вчувалося дзвінке дзеленчання… Несказанна жага пекла його. Часів безпремінно йому треба. Він по їх буде вставати, на службу ходити. А чи й так — показно, матері його враг! З часами не те, що без часів. Всі пани носять часи. Що він без часів? От у його і нова панська одежа, а все оддає від його мужиком, хамом… Бо без часів. Часи — сила. Вони уведуть його у панські покої, познайомлять з панянками. Василь Йосипович! Василь Йосипович! — чується йому дзвінкий голос білолицьої панянки, — которий час? Що йому казати, коли у його немає їх? Червоніючи як рак, одмовчуватись? А то він, мов нехотя, відкине, подивиться і нехотя одказує, не перериваючи початої раніше розмови. Утомившись ходити, він ліг на ліжко, окинувши усю хату очима… Стіни гладенькі, білі, у кутку стіл, попід стінами стульці, в другому кутку ліжко. Добре, дубове, панське. Столяр два карбованці взяв за одну роботу. Долівка дощана і груба з кахлів… Все як і у панів. От ще тілько самовар треба купити, та часи… Часи раніш усього. Самовар то хатня штука, її ніхто не побаче, а часи повсякчас при тобі. Люди бачать… Тридцять же рублів. У його тілько є десять. А двадцять де взяти? Сказати матері, хай позиче. Заложе землю і позиче… Галька нападалася новий убір їй шити і мати замовляла якось раз. Та Галька підожде. Нащо їй? З хлопцями гуляти? От і сьогодні… Ну вже рід! І несказанна досада ущипнула його за серце. Брати, сестра, дядьки… сама мати. Чим вона різниться від других? Без вісті треба забігти від такого роду. І він би забіг… подався на Кавказ, або аж на Сибірю, коли б він був дворянин. А то що він? Писарський син. Москальчук! О проклята доле! Сиди у чотирьох стінах, нуди світом, а між люди і не кажи показатися. Куди ти покажешся? Ще хоч би достатки були. Он у Власова. Що Власов? Купець, одкупщик. А син по — панському ходе, руки в перснях золотих, на шиї ланцюг, часи… З панянками щодня крутиться. Весело йому, цьому Сашкові, пробийголові. А вже пробийголова!

І досада на свою злиденність і заздрість на Власова багатство мучили його. І дає ж бог таке щастя людям! Хоч не панського роду, зате не порожня кишеня. А з грошима і панство добудеш. А в його? Працюй, бігай щодня на службу, не згинаючи спини сиди там, пиши півроку і от тобі — пошив убор, зосталося десять рублів. А скілько то ще дірок зосталося, котрі треба полатати, скілько нових потреб, котрі аж кричать, — пробі, мов їсти. І от сиди собі, мучся, мовчи. І ніхто твоєї муки не побаче, кожне ще заздро дивлячись: пішли наші вгору! — з докором мовляє. О роде хамський, мужичий! привик ти у землі ритися, у калюці ковбанитися і тобі заздро стає, коли твій брат задихається там і протягає руки, щоб вирватися. Зо зла трохи не скрикнув він і наче уколений скочив з ліжка і заходив по хаті. Сонце сідало, обливаючи червоновишневим світом небо і землю. У хаті стало темніше, білі стіни наче потухаючий жар червоніли, по кутках збиралися густі тіні. Василь в одній жилетці, з закустраною головою несамовито бігав по хаті, поблискуючи своїми сірими очима. Він: не примітив, що за тінь промелькнула повз його вікна. Він тілько почув Шарків ляскучий гавкіт і нестямний грюк сінешних дверей. Кого ж то це чорт несе? — подумав він, зостановившись серед, хати. Двері розчинились…

— Бач куди він забрався? І занесуть же чорти на кулички! — весело мовив, ускакуючи у хату, молодий панич у якомусь заморському картузі, довгополому пальті і з гнучким батіжком у руках. То був Олександр Кирилович Власов.

— Олександра, Саш — ка! — здивовано мовив Василь, розставляючи руки. — Яким побитом! А в душі думав: і принесе лиха година! Чого? підглядіти мої злидні!

— Так гуляв, та й здумав за тебе. Дай зайду! Як почав ходить, як почав блудить. Де був — і сам не знаю. Насилу допитався твоєї кватирі. І занесла, думаю, його лиха година аж куди.

— То роздягайся ж. Та сідай. Сідай та розказуй, де був, де гуляв, кого видав? Скидай своє пальто, я повішу.

— На чорта його вішати? — скинувши і жужма кидаючи на стулець, одказав Власов. Потім круто на каблуці повернувся, швиргонув картуз аж на стіл, підбіг до Василя, обхопив його за стан і обкрутив кругом себе.

— Ну. Ще порвеш що — небудь, — вислобоняючись, одказав Василь.