Як ведеться, так і живеться

Галя тілько сплакне — та й піде. Для неї стало життя таке гірке та обридле. Зате Василеві добре. За його завжди добре слово, йому кращий шматок хліба, мняса, матерня ласка тілько його одного і пригріває. Купається Василь як сир у маслі. Зранку він ходить до дяка учитись. Мати казали: коли вивчишся — паном будеш. Василь щиро, прикро прийнявся за науку, — йому так хотілось панувати. Дяк, стрівши Параску, не нахвалиться її сином, — граматку швидко пройдемо, за псалтир приймемось. Параска рада, слебезує по всьому місту, який у неї син розумний.

Проходить зима, настає весна. Грицько та Йвась пішли з батьком на поле. Грицько за погонича, Івась — за підпасича: у хліборобів діти з самого малку призвичаюються до важкої роботи. Василеві ж — розкіш: свято, кого — небудь треба ховати, а то і дякові треба чого у поле — годі учитись. Ідіть школярі додому. Василь ганяє по бур'янах, по улицях. Додому прийде тілько поїсти, поспати — а то за цілий день його у дворі не побачиш.

— Ти б, сину, уроки учив.

— Які там уроки? Немає ніяких уроків, — одкаже і пішов собі. Де не були які глухі місця, очерети — усі він вилазив та виходив. І не сам гуляє Василь, а назбирає коло себе цілу вервечку таких як і сам школярів і пішли; у кого набачили у садку добрі яблука, стиглі груші — як коти ті і вдень утешуться у чужий садок і повиносять усе з гілками. Не раз жалілися люди Парасці на Василя, так Параска не то що віри не йме, а ще і вилає добре, щоб не зводили на її дитину такого. Навчився Василь уже і люльку смоктати — а мати мов і не бачить, хай побавиться дитина; іноді Василь прийде з мандрів додому червоний дуже, очі світяться і від його несе немов хмелем — мати і того недобачає. Все Василеві можна, ні на що йому немає заборони. Зимою Василь з дяком трохи не бійку збив, прийшов додому — розказав матері, і Параска взяла його від дяка.

— Що мені там у його учити, я вже все краще від його знаю, — хвалиться Василь, а мати віри йме. Перегуляй, сину, дома зиму і літо, а там я у школу віддам. Василеві того тілько и треба, — наївся, напився дома і пішов товариства ськати, у його своє товариство було. Він не хотів водитися з простими хлопцями от як Грицько, Івась, йому учених подавай, щоб усі ходи і виходи знали.

— Та що ти, Параско, думаєш з сином робити? — раз якось не витерпів Яків: — ти не бач, що він у тебе як стебло те росте, а до діла ні до якого не становиться. Чому ти хоч пасти його не шлеш своєї худібчини — все ж одно зна бігає.

На велику силу Параска призмогла його гонити літом скотину пасти з Грицьком та Іваном. Як йому, грамотієві, скот пасти? Хіба він на те учився? Він держав себе завжди одсторонь від двоюродних братів, він дививсь, як і на свою сестру, на їх, як на щось нижче від себе, котрі повинні йому коритись, слухатись, що б він не казав. А Грицько, як нарочито — не тілько не слухає, а ще і наперекір робить. Він ненавидів Грицька, як тілько зможе ненавидіти ровесник ровесника; він більше горнувся до Івася, бо той і овечат і бичка пожене до водопою, і догляне, щоб не забігли у чужу траву. Та все ж йому і Івась не рівня, — вів тілько добріший від брата, а яка він йому рівня? Хам, мужик…

Часто так думав Василь, лежачи де — небудь самотою у траві, або в бур'янах, і гіркою йому здавалася його самотня доля. Ні з ким йому як слід побалакати, побігати, погуляти. Хіба іноді іграшка яка, придумана ним, зведе братів до купи, от як раз звели їх дудки з очерету та споминки Грицькові про Ратієвщину.