Як ведеться, так і живеться

Василь невеселий того вечора звернувся додому і, не повечерявши, ліг спати надворі коло комори. Була ясна та тепла ніч. Плаває місяць по темносиньому небу, обливаючи сонну землю своїм сріблим світом… легкі тіні колишуться над нею [?], світове проміння наче прозора водиця переливається… Гарно так на небі, тихо на землі. Василеві не спиться. Думки про Ратієвщину, глибокі думки, як нею заволодіти, не дають очам зімкнутись, женуть геть сонне забуття… Він повернувся лицем до толоки і видко йому як у срібно — сірому світі ночі на самому краї між небом і землею стоїть здоровенна чорна стіна, зверху неї наче потухаючим жаром скакають світові місячні скалочки. То Ратієвщина, то вона чорніє, а місяць гуляє по верхів'ях її високого дерева. У Василя очі горять, серце так б'ється… Він не раз чув ті чудовні казочки про Йвана Івановича, руського царевича, що в заворожених царствах скитався, нігде припону ні в чім не знаючи, усе собі забираючи. Ратієвщина — то його заворожене царство, а він — Іван царевич. Горенько тілько йому, що він одинокий; немає у його ні сагайдака самопала, ні булави лицарської, ні пуги у сто пудів. Він би викликав Ратієвського змія з його нетрів та пущів, він би розбив — розірвав його на часті — спалив би і в землю закопав; а сам би сів на його царстві, у його пишному будинкові… Почули царі з далеких країв і прийшли йому поклонитися, почув сам білий цар і прийшов прохати у його миру. Не розоряй, Іван Іванович, мого царства білого, вибирай у йому що хоч, усе дам тобі. Він нічого не хоче, а в білого царя в пишних хоромах — палатах є дівка — чорнявка. І каже Іван Іванович: не хочу я, білий царю, у тебе нічого брати, віддай за мене свою дочку — дівку — чорнявку. Білий цар слова не промовив — зараз віддав за його свою дочку, зробив його по собі наслідником. І як умер тесть, то Василь з ратієвського царя став білим царем.

Від радощів дух спирає у грудях Василевих, серце на хвилину перестає битися. Він обдивляється кругом і бачить — не на пишному царському ложі спочиває він, а на голій землі, у тіні під коморою. Йому досадно, аж плач розбирає. Він очі закриває і чує як під ним земля колишеться… Се не даром воно; се вона чує лицаря на собі. Певно не під ким вона так не хитається, а от підо мною мов колиска колише. І знову досада геть одлітає, знову думки щасні та радісні заносять його у інше царство, малюють йому іншу долю. Так трохи не до білого світа.

Щось з тиждень не проходив у Василя той чад, який обняв його з того вечора. Ходить він задуманий та загаданий; більше мовчить, а коли й прийдеться промовити слово — мовить його гордо та призро, мов пан великий, або справжній царевич.

— Чого се ти такий сумний, сину? Ти здоровий? — допитується мати.

— А що там?

— Та так. Дивлюся, чогось ти засумував, зажурився. Чи не підбився бува ходячи за тим скотом?.. Не ходи, сину, завтра. Я попросю Грицька та й Івана, хай поглядають. А ти спочинь день — другий дома.

Василь зостався дома. Одному йому сумно — нудно. Він візьме книжку і піде на вгород в бур'яни, ляже і почне розглядати. Обридла осоружна граматка, він її разів з сотню прочитав, бувши в дяка, деякі місця на пам'ять знає, деякі листки трудніші порвані, слова позатирані. І хто сю грамоту видумав, хто сі літери вигадав? І мастаковито ж і кумедно так! Літеру до літери приложи — слово виходе… Ганяє думка Василева геть далеко від граматки, літає коло тих людей, хто грамоту вигадав. Нащо вона здалася? Чи Іван царевич був грамотний? Невідомо, а от Іван — дурачок — ні, а царства воював. Видно тому чоловікові нічого було робити, що він мусувався над літерами… Чого ж тепер усі пани липнуть до сії грамоти і не чутно, щоб де прокинувся між ними Іван царевич. Час не той? Певно грамота на щось здатна, коли всі заможні люди учаться їй? І, схиливши голову на книжку, Василь почне пробігати рівні стрічки… Бог… божеський, ангел, ангельський, архангел, архангельський… Сумно — нудно, у голові мов у коробці гуде… Василь позіхає. Ще слово, ще з десятеро, — і сон хилить його голову. Василь приліг на Книжці і заснув кріпким сном. Хіба к обіду Василь прокинеться.

— Твердив, сину, вивчене, щоб не забути? — стріча Параска Василя у хаті.

— Твердив, — понуро відказує Василь.

Параска болізно зітхає.

— Ох, сину, трудна та грамота. Що ж робити? Повчися ще… Паном будеш, панство добудеш.

Минає літо… Клопочеться Параска, як би сина у школу замістити. Пошила йому з червоним воротником каптанок, штанці, жилетку, — таким кумедним виглядає Василь з свого убору — радіє. Радіє і Параска: учитель, що розпитував Василя, про віщо знає, — похвалив їй сина. Параска не наговориться: коли нікому — вона Христі розказує та розписує про свого сина, про свої великі надії на його… Галя, сиротою сидячи у кутку, за шитвом, слухає її річ і її серце ниє від матерньої неправди. А Василь ходить по вулиці, поблискуючи своїми ґудзями, щоб люди бачили, який він у новому панському наряді. Чи люди примічали чи ні, а дітвора зразу примітила і почала толкуватися між собою:

— Дивись, дивись, як нашого москальчука нарядила мати.