Читаем Як ведеться, так і живеться полностью

Кругом Галі тихо. Вітер ані війне, сонце, пробиваючись крізь густу листву розкішної груші, під котрою приткнулась Галя, тихо сяє; бігають його жовті кружальця по сухій траві, по опавшому жовтому листу. Кругом груші високо чорнобиль мов ліс стоїть, припала пилом. І в їй тихо, не сюрчать коники, не деренчать усякі кузьки; хіба де довга оса пролетить, погуде, пов'ється над тим місцем і полетить геть; да жовтий лист, зірвавшись з гілки, тихо опускається додолу, крутячись, мов метелик. Мов перед смертю, все живе притихло, заніміло, сумно аж нудно. Одинока Галя лежить з своєю одинокою тугою і плаче. Важке зітхання, спершись в наболівшій груднині, давить її, спирає, поти не прорветься… почується охриплий плач, поллються гіркі сльози. І знову тихо, і знову плач, сльози… Важкі думки, обпившись її горя, ворушаться у її голові, наче чорні гадюки, звившись у клубок, давлять; за однією не видно другої, усі жужма опукою насіли на неї… Тут і матерня лайка, і єхидний регіт Василевих очей, і його завждешнє: дурка, дурепа… Дурка — бо як дуркою дурять мною, бо неправдою та погонею одібрали їй розум, задурили його навіки. І гірко — гірко залилася Галя, а потім як заметається, зав'ється, наче її що укусило. Коли ж так, — шепчуть замкнені уста її, — здохну — не покорюся. Мало ще мені є, мало ще мені достається — мовчала, корилася досі, тепер — годі. Через те я і дурна стала, що мовчала, через те і збожеволіла, що корилася… Заплакані її очі сохли, розгоралися гнівом, краска досади обливала захудале лице.

— Галю! Галько! — донеслося до неї від хати наймиччин і материн голос.

Галя припала до трави. — Не піду, ні за що не піду.

— Куди вона, сучка, забігла? Галько! — кричала мати.

— Вона он там під грушею, — почувся голос Василів.

— Піди та за коси її приведи, сучку, — порядкувала Параска.

Страх зразу пройняв Галю до кісточок на ногах. Оце ж знову буде! Та і противність була не мала: щоб не було — не піду зразу. Вона чує ступні чиїсь… Хто це? Хто б не був, вона закрила очі, притворилася, що спить. Вона чує ступні вже коло себе, кругом обходять і жмурить ще дужче вії, щоб не бачити, хто там… Хтось обійшов кругом неї, став над головою, нахиляється. Певне не Василь — думає.

— Галю! — чується їй тихий Христин голос, — Галю! матуся кличуть.

— Геть! не піду! — сама не знає, як і коли вимовила Галя і звернулася в клубок.

Христя постояла над нею, не знаючи, що робити. Від хати доносився материн вигук.

— Спить Галя, — одказала Христя.

— О, я так і знала, — коли не слинить, то спить! — кликнула Параска.

— Вона, мамо, не спить, я недавно там був, вона не спала… вона притворяється, — шепоче матері Василь.

На хвилину стихло. Що ж буде? І чується їй швидка хода, наближається до неї все ближче та ближче. Ось коло неї вже. Це мати, її гаряча хода, її скора сердита поступ.

— Чого ти лежиш тут? — крикнула Параска і вдарила у бік ногою. Галя кинулася, підвелася, понуро глянула на матір.

— Не виспишся. Горенько тобі тяжке! Ще не виспалась? — виговорює мати. — У хату йди.

Галя устала, отрусилася і мелькома глянула на матір, — сердита та, очі так і іскрять.

— Чого я піду? — понуро питає Галя.

Кожна жилочка на лиці у Параски затремтіла… Здається, так і кинеться вона. Оже не кинулась, тілько сердито проймаючи наскрізь очима Галю, подивилася, скрутнула головою і виступила вперед.

— Не прийди тілько, — якось глухо промовила і пішла до хати.

Чудно Галі… Чудний здається материн глухий голос. Що він призначає? Лайку, бійку хатню? Не розбере Галя нічого, тілько їй уперше доводиться бачити таку матір. Тихо схилившись, поволокла вона ноги за нею. Позаду. Христя і Василь. Галя серцем чує, крізь спину бачить радісне лице Василеве, його хижі сірі очі. Він зарані радіє, ждучи, що достанеться Галі.

— Візьми отой каптан, — увійшовши у хату, спокійно сказала мати, — витруси, витри. Та там полу одірвали шельмовські вилупки… Заший!.. А я тобі, сучий сину, — крикнула повертаючись до Василя мати, — я тобі в'язи скручу, тілько ти займатимеш чортів отих.

— Я їх не займав. Вони мене чіпали.

— Цить! проклятий! — гукнула на всю хату мати, аж голос її дзенькнув. Все зразу стихло.

За цілий той день не чутно було слова у хаті, мов яке лихо прийшло і зав'язало мову. Параска сумна, сердита сновигає, ні до кого словом не обізветься, ні на кого не гляне, а всі коло неї на пальчиках ходять.

Увечері прийшла Настя.

— Що це у вас тут коїлося сьогодні? — допитувалася вона. — Я не була дома, ходила з Яковом на поле гречку жати.

— Не питайте хоч… — тихо сказала вона, а потім як крикне: — оті мені вилупки заїдять, живцем у землю зариють, — і Параска почала плакати.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Отверженные
Отверженные

Великий французский писатель Виктор Гюго — один из самых ярких представителей прогрессивно-романтической литературы XIX века. Вот уже более ста лет во всем мире зачитываются его блестящими романами, со сцен театров не сходят его драмы. В данном томе представлен один из лучших романов Гюго — «Отверженные». Это громадная эпопея, представляющая целую энциклопедию французской жизни начала XIX века. Сюжет романа чрезвычайно увлекателен, судьбы его героев удивительно связаны между собой неожиданными и таинственными узами. Его основная идея — это путь от зла к добру, моральное совершенствование как средство преобразования жизни.Перевод под редакцией Анатолия Корнелиевича Виноградова (1931).

Виктор Гюго , Вячеслав Александрович Егоров , Джордж Оливер Смит , Лаванда Риз , Марина Колесова , Оксана Сергеевна Головина

Проза / Классическая проза / Классическая проза ХIX века / Историческая литература / Образование и наука