Як ведеться, так і живеться

— Ну, Галочко, хлесни водиці. Випий, моя голубочко! Оце, моя матінко! — турбувалася Настя, припадаючи на коліна коло дівчини. Параска собі підійшла.

— Що там таке? — покійно спитала вона.

— Ти не бач? — зло приснула Настя.

— Тху! присохне як на собаці! — ще покійніше одказала Параска і пішла до хати.

— Щоб чортяка узяв таку прокляту матір! — гукнула услід їй Настя. — Ходімо, дочко, до мене. — І, підвівши Галю, повела за ручку до себе.

Галя пролежала цілий тиждень у Насті і все жалілася, що у неї головка болить. Параска якось тілько раз прийшла довідатися та й то не об здоров'ї дочки, а того, що Галя сидить чогось у Насті.

Та все це було тілько цвіт того, що прийшлося звідати Галі. Ще вона невеличка; в дитячому серці швидко холонуть палкі урази, швидко сохнуть гарячі сльози і на обтертих [?] очах не забариться заграти радість, не забариться серце забути тяжке лихо. Та й Галя часто не сидить дома, а в тітки. Гриць та Івась розгонюють її запеклу тугу.

А як підросла вона, коли Параска почала її призвичаювати до роботи, — уже ніяк з‑за гребеня або з‑за шитва схопитись і побігти до тітки, щоб і приголубила і пожалувала, загратися з Івасем, щоб за іграшками забути своє лишенько, — коли мати за саму невеличку провину товче її і лає, а Василь осою в'ється коло неї, сучиться у вічі, і кривить і дражнить. З того часу почалося каторжне життя Галі. Не висихають її очі від сліз, журба та догана не сходить з душі, гнітить її серце, троюдить. Коли турбується об чому мати — турбується більше об Василеві; вона йому і одежу справляє, вона його часом пестує. У свято Василь як панич наряжений ходить, а вона у матерних недоносках, як старченя яке. Для неї немає привітливого погляду, немає ласкавого слова, її мов не примічають, вона щось лишнє у хаті. Наймичка Христя нужніша, а вона?.. Перед чужими тілько й чуєш про Василя, який вів розумний та до всього здатний… Він і шити майстер, і прясти, не взяв його біс і до майстерства — навіщо, колесо — він його з прутиків зробе; а скажеш що — небудь — пам'ятає тижнями. Про Галю ж ніколи ні слова, а коли і про неї мати заговорить, то скоріше лайка, скоріше догана… Що мені робити у світі з тією дурепою? Б'ю її, лаю — ніщо не помагає; узяти б убити зразу, коли б тілько гріха не страшно, та суду людського не боязно! — завжди такими словами кінчала свої жалощі перед людьми Параска про Галю.

Тяжко було слухати Галі такі погудки від матері, гірко було на душі від їх, так гірко, що Галя не раз ніччю, обливаючись гарячими слізьми, думала — то або втекти з двору, то або сама на себе руки наложити. Смерть приходила їй на думку не страшним страховищем, а жаданою гостею, тим тихим покоєм, де не чутно лайки, не видно бійки, над котрою носяться тілько плач гіркий, сльози кревні, жалощі уразливі. Вона лежить, згорнувши руки, лежить і чує все… Чи й тоді мати не вгамується своїми лайками, чи й тоді брат почне глузувати, насміхатися з неї? Чи почнуть плакати — жаліти? Опізнилися, — сказала б вона тоді їм; не поможуть сльози, ніщо не поможе… Мучтеся ж, карайтеся, — не вміли за життя шанувати, пізно тепер. Їй коли й жалко кого покидати, то тітки Насті, брата Івася… Він такий прихильний до неї. Іноді до самого смерку швендяє коло тину, піджидає, як би її побачити, побалакати з нею, а часто — і поділитися гостинцем. Їй шкода і Гриця, той хоч і одсторонь держить себе та все ж ніколи нічого не зробив їй злого, не так, як отой головатий, окадкуватий Василь. Тітка розказує їй часто про її батька. Коли б він дома був — не те б було… Галя шле йому у далекий край свої поцілунки гарячі, просить, жадає приходу його… Вернись, мій таточку, прийди та подивися, яку я терплю муку люту… Віддяч їм за мене сторицею.

Часом Галя цілу ніч продумає отак, приливаючи думки гарячими слізьми, і на другий день устане з червоними осовілими очима, з невиспаною головою. Ходить вона — як тінь слоняється, почне мати лаяти — вона не чує… ніщо їй тоді не дошкуляє, не доходить до серця… У вухах у неї шумить, у голові горить, груди наче хто каменюкою наложив — аж терпнуть. Стане вона — цілий би день на однім місці простояла, коли б криклива матерня лайка не заганяла її або братові докори: дурка! дурка! — наче та муха надоїдали так. Одійде вона і все забудеться зразу, сяде за роботу, зігнеться над нею і чує — щось у неї наче застигає там усередині, щось її гне, давить до землі… очі мов і дивляться і нічого не бачать, мов павутиною засновані, пальці наче подубіли — не ворухнуться, у голові — пусто, мов і думки там не снують, на серці глухо — ні радість, ні горе не достукається до його.