Як ведеться, так і живеться

— А гарно як. Бач і сутулюватини не видно стало.

— Уже чи не гарно. Тілько що ґудзики блищать; а воротник мов у різника, — цінує Грицько.

— Що у різника? — спитався Івась.

— Кров, — мов облуплена шия.

Дітвора зареготалася такій Грицьковій вигадці і, поховавшись в огороди, з‑за воріт, з‑за. тинів почала викрикувати: різник! різник!

Василь довго терпів усякі прізви, аж поки один білоголовий хлопчик в одній тілько сорочечці, підперезаній бурою кромкою, не вискочив з‑за воріт перед самими очима Василевими і дитячою нетвердою мовою почав вигукувати: лізник! лізник! москальцюк!

Як кібець кинувся Василь за малим. Малий качаном покотився, за ним Василь, — от — от нажене, от — от зцапа!

— Сюди, сюди! — гукала з дворів дітвора, закликаючи хлопця. Хлоп'я ускочило крізь хвіртку у чужий двір… Регіт, крик привітав утьоки малого.

— А що, догнав, москальчук? Догнав, різник? га — га — га! — сичився регіт по всій улиці… Досада пекла Василя, їла.

— Свинята — мужичата! — відлаювався Василь, простуючи до свого двору.

Метка грудок помчалася навздогінці йому. Одна улучила якраз у спину і обдала курявою нову одежу. Василь глянув — і позеленів. Нестямно закричавши, побіг він мерщій до хати. Через хвилину Параска, як огонь червона, вискочила за ворота… По улиці — ні душечки; тілько з‑за густих тинів світили ясні дитячі очиці.

— Я вам! я вам, шельмині вилупки! — гукнула люто на всю улицю Параска. З огородів, з‑за тинів почувся тихий регіт. Параска кинулася туди… Наче птаство знімаючись, зашуміло, — зашуміла дітвора бур'янами, [шуг]нувши від тинів в огороди… Параска зостанавлювалася коло кожного двору, гукала — кричала на всю улицю. З хат повибігали жінки, чоловіки, дивуючись тій бучі.

— Що тут таке? Чого наша пані розходилася? — довідувалися молодиці одна в одної.

— Не знаєте що? Не відаєте? — репетувала Параска, наміряючись перекричати усю улицю. — А хто своїх бісових вилупків натравляв кидатись груддям? Скалічити ж дитину можна: печінки одбити, око вибити… Підлі, не знаєте? Повели своїх дітей так, що мов розбишаки ті розбійничають серед улиці, — та й усі думки такі. Звірюки! мужлани!

— Чого вона репетує? що там случилося? — пита сусідка Педьківна сусіда Саєнка.

— Лиха її мати знає! — одказав той. — Хіба її розбереш? Видно жде, щоб хто дав у потилицю.

— Хто у потилицю мені дасть? ти — мишастий! ти — поганець! А виходь — виходь! — повертає до його Параска.

— А що, Петре, зайняв? А ну, справді, виходь, хто кого подужає, — з сусідніх дворів регочуть чоловіки.

— А ви, лежні, ланці, чого зуби скалите? — кинулась до їх Параска і почала банітувати. Вона кляла на чім світ стоїть і їх, і їх жінок, і їх дітей, і увесь рід костила.

Ті, здвигуючи плечима і Спльовуючи, почали один по одному розходитись по хатах. Уже в сусідніх дворах не видко було ні душі, а Параска не вгамовувалась — лаялась. Нестямний крик її лайки добігав до крайніх дворів улиці. Житці виходили подивитися, хто там так на живіт репетує. Парасці треба було тілько побачити хоч здалека постать людську, щоб зло з новою силою прокидалося. Вона знову починала кричати, сваритись, у кулаки бити. Уже і улиця опустіла — а вона ще таки торохтіла коло свого двору. Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала.

Не зірвавши свого зла на чужих, вона, вернувшись у хату, зірвала його на дочці: менші завжди винуваті, до того Галя, обіжена Василем, плакала.

— Чого хоч Ця кисла кваша кисне? — крикнула Параска, ухопившись за голову руками. — Там сусіди любі та милі так тебе на спички і беруть, а тут ще і дома. Геть з очей! — і схопивши за руку, як те собача, вона вишвиргнула Галю з хати. Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось… Вона пішла у садок. З бур'янів, мов вовцюга, вискочив назустріч їй Василь.

— А що мати пересердилася? — спитав він сестри.

— Піди, піди… побачиш… — задихаючись одказала Галя і опустилася на траву під грушею. Василь, збиваючи чорнобиль, висвистував.

— Ну, скажи мені, Василю, — передихнувши почала Галя, — чого воно так — що б ти не зробив, чого б не накоїв, — ти завжди правий, мати завжди твою вину на другого переверне. І вже кому — а мені ніколи так не пройде.

— Бо ти дурна! — переставши свистати, одказав Василь. — А ти розумний? — уїдливо, гірко спитала Галя. —

Ти розумний свою вину на чужих складати, чужими руками жар загрібати. І воно не гріх так, Василю, тобі робити? І не соромно тобі? Чим я перед тобою і перед матір'ю провинилася так? Пройду я, сяду, дихну — уже я і винувата. Тебе так і шпигає щось зайняти, розгнівати матір, напустити її розгнівану на мене.

Василь, дивлячись на сестру, усміхався; якась хижа радість горіла у його сірих очах, світила на мурому виду. Галя глянула на його — камінь каменем, змія змією, так і сичить, так і плазає, щоб укусити! Запеклі сльози розстали, прорвались і гірко — гірко облилася ними Галя.

— Що мені з тобою, дурною, толкувати? — призро, кривлячись мов від великої болі, сказав Василь, повернувся і побіг вздовж огороду.