ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

він тебе не пам’ятав, ти б упізнала його? — наче не почув її Бекир. — Суєр міг

змінити обличчя. Як-от у Повноважних.

— У Повноважних? Ти про те, що вони схожі?

— Схожі? У Рябова й цього нового однакові обличчя.

«Однакові чи схожі?» — брова Ма поповзла догори. Вона здивувалася, що

раніше про це не подумала. Її спантеличила різність у поведінці. Рябов був

схожим на юродивого, Талавір же, навпаки, — цілком нормальним. Якщо вони

були клонами, то кров Талавіра мала підійти ідеально. Вона вкотре подумала, що

мусить отримати зразок та знайти ліки для Бекира якнайшвидше. До того, як

Талавір викриє брехню про смерть Рябова, до того, як сюди заявляться інші

Старші Брати та знайдуть і спробують захопити їх із Бекиром.

— Бекире, про ту ніч, коли ти виходив, а на ранок знайшли Рябова… Ти

більше нічого не згадав?

— Ні, нічого, — крізь сон проказав Бекир.

Ма з полегшенням видихнула. Добре, що він не запам’ятав і того, що буря

розгулялася вже після його повернення.

— Але я знаю, що його вбили не буря й не джадал.

— Тоді хто? — із завмиранням серця перепитала Ма. Ще цього бракує.

Невже й Бекир підозрює Гєру Сєрова?

— Якби я знав, то міг би зупинити Андир-Шопай.

Хлопець відвернувся до стіни, його дихання стало рівнішим, і Ма вже

подумала, що розмова завершена, але Бекир продовжив:

— І щодо сьогодні. Я не мав так далеко заходити в Дешт. Добре, що саме

Саша Бідний мене знайшов. Якщо тобі…

— Все добре, Бекире. — Ма поцілувала його в голу потилицю. Вона

розуміла, що він намагався благословити її стосунки із Сашею Бідним.

«Як же багато йому доведеться дізнатися про множину варіантів стосунків

між чоловіком і жінкою в Дешті», — подумала Ма, розпалюючи горілку на столі

у своїй імпровізованій лабораторії. У пробірці ще залишився препарат із кров’ю

Рябова. Якщо її здогадки правильні, вони зможуть втекти. Потрібен лише зразок

від нового Повноважного. Ма скрутила цигарку і з задоволенням затягнулася.

Вона знову згадала Талавіра — і тілом розлилося тепло. Саша Бідний міг би

допомогти отримати його кров. Але якою ціною? Робота не йшла. Ма дістала

уламок дзеркала. Поставила його на стіл і сторожко озирнулася. У юрті панувала

напівтемрява. Соба згасла, єдина лампа над столом оточувала її неспокійним

жовтим світлом. Ма стягнула майку й розвернулася до блискучої поверхні

спиною.

Що сказав би Марко Дорош, якби побачив це? Чи Талавір? Може, лише

Саша Бідний із його змінами міг зрозуміти й прийняти Ма?

У глибині юрти почувся шум. Ма розвернулася. На порозі застиг блідий, наче привид, акинджий.

— Ти підглядав?

— Удень ми не договорили, — прохрипів Саша Бідний. — Я врятував

твого сина, а ти так і не подякувала.

— Я не зможу дати тобі те, чого ти хочеш. — Ма стомлено відкинулася на

стільці. — Бекир — випадковість. Другої такої дитини не народити. Я вдячна, але не сьогодні.

Вузькі очі Саші Бідного перетворилися на щілини.

— Це все через красунчика Старшого Брата, через нового Повноважного?

Усередині він гниліший за мене, Ма.

Акинджий підійшов ближче і вже здійняв руку, щоб торкнутися. Ма не

відхилилася, але й не відвела очей.

— Не сьогодні, Сашо.

Акинджий зупинився. Хай би що про нього казали в Ак-Шеїх, хай би як

він поводився на людях, наодинці з Ма Саша Бідний перетворювався на

хлопчика. І не сказати, що це не тішило її самолюбство.

— Не сьогодні не означає «ніколи». — Акинджий поклав на стіл круглий, загорнутий у ганчірку предмет. — Подарунок. Бомба Нахімова. Виторгував в

амазонок. Цінне майно.

Ма залишилася незворушною. Подарунки — те, за що не потрібно

дякувати. Саша з розумінням кивнув, відгорнув запинало й вийшов із юрти.

Ма підібрала бомбу, зважила її на руці й заховала в сумку. Вона чула

легенди про те, що бомби амазонок зупиняють час, але ніколи не бачила їх у дії.

Потім Ма знову розвернулася до дзеркальця та скривилася, взяла ножа й

вигнула руку, щоб позбутися змін, які так ретельно приховувала. Вона майже не

пам’ятала, ким була до Спалахів, брехала сину й тікала від перетворень.

— Хто ти, Ма? — сказала вона в маленьке дзеркало, подивилася на двері, що вели до підвалу, де спав син, і міцніше стиснула губи. Вона знала

найпростішу відповідь, і була певна, що не потребувала більшого. Вона мати, яка прагне захистити сина. Тільки й усього. Як би їй хотілося, щоб і ця брехня

стала правдою!

Талавір. Дерево життя, дерево смерті

— Ця земля завжди повнилася духами, — сказав Азіз-баба й простягнув

чашку Талавіру.

Рідина була чорною й гіркою, але туман у голові трохи розсіявся. Він досі

погано розумів, як опинився в юрті Азіза-баби. Талавір прокинувся на набитому

камкою матраці Гулі. Синьошкірої не було. Голова дзвеніла. Перед очима стояло

обличчя демониці з Кара-Меркит, наче вона знову потягнулася до нього зі

смертельним поцілунком. Усе ще перебуваючи на межі сну, він ледь не кинувся

на одну із закутаних жінок Азіза-баби, яка прийшла запросити його до

старійшини, і тим перетворився на ворога всієї прекрасної половини аіле.

Пухкенька чотириока жінка, на яку не можна було дивитися без думки, що в тебе

двоїться в очах, щохвилини підливала чорної бурди з металевої джезви до