ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Ма. Мати і син

Ма повернулася додому, коли вже сутеніло. Решту дня після візиту до

Тітки Вальки довелося провести в аіле Азіза-баби. Ма покликали, щоб допомогти другій після Ніязі дитині з родини старійшини. Кам’яне Дитя

мала серйозну патологію. Її шкіра нагадувала кам’яну кірку, кожен

рух призводив до розриву покрову, кривавих ран і постійного болю. Дівчинка

любила малювати, а тому з тріщин у правій руці не припиняла сочитися кров.

Ма не вірила, що дитина проживе довго, через кілька місяців після її народження

навіть спитала Азіза-бабу, чи не краще припинити її муки. Але старійшина

сказав, що весь Дешт — доказ сили життя. І якщо Бог Спалахів запалив іскру в

такому тілі, то не їм гасити її. Жінки з аіле Азіза-баби вели запеклу боротьбу

за право народжувати. Іноді вони вагітніли, тоді Ма чи не щодня оглядала

майбутніх матерів. Але найчастіше животи не дотягували до строку. А якщо діти

й народжувалися, то були настільки змінені, що не могли прожити й тижня.

Кам’яне Дитя стала щасливим винятком, а Ніязі — взагалі дивом. Так думали

жінки з аіле Азіза-баби. Хлопчик народився із лисячими вухами, хвостом і

частково порослий хутром. Проте міг бігати й радіти життю, як незмінені. Крім

того, Ніязі мав міцнішу травну систему. Міг їсти дрібних комах і непридатні

для шлунка Бекира солероси, потребував менше води й краще витримував спеку.

А найголовніше — він був другом Бекира, якого Ма змусить покинути, коли

вона нарешті винайде ліки для сина, і вони зможуть втекти з Ак-Шеїх. «Якщо

пощастить знайти ліки», — поправила себе Ма. Якщо вона отримає кров

Талавіра. Якщо… Коли вона вийшла з аіле Азіза-баби, Повноважний залишився

з Гулю. Мало який чоловік міг устояти перед її чарами. Ма зітхнула й ступила на

подвір’я власного житла. У юрті світилося. Ма пересвідчилася, що Бекир загнав

куюну, і подумки його похвалила. Ма тримала лише одну тварину, за що з неї

кпили інші жінки. Їхня куюна давала лише склянку солонуватого молока на день.

При цьому з’їдала бори більше, ніж Бекир, і була надміру норовливою. Ма

силкувалася згадати, на кого схожа ця істота — на козу чи вівцю, але їй це так і

не вдалося. Усе, що було до Спалахів, наче затягнув важкий туман. Іноді її

навідували спогади про давно покинуті місця, про зниклі смаки чи звуки, а

бувало, що вона не могла згадати простого поняття, як от зараз. Ма відгорнула

запинало. Бекир був дома. Хлопець докинув сушених кізяків у собу. Горів

яскравий вогонь, наповнюючи приміщення теплим чадним духом. На залізній

кришці пічки стояла жаровня з піском. Джезва давно перегрілася, спалена

кава висіла темними патьоками.

— Я зварив тобі кави. — Бекир підсунув матері кухоль.

Ма струсила з одягу порох, звільнилася від пояса, ковтнула гарячий напій.

Гіршої бридоти, ніж кава з полину, годі й уявити.

— Смачно, — майже не скривилася Ма. Що б не було вдень, він удома.

Жінка допила рідину, обережно витерла склянку й поставила на полицю. У

Дешті не мили посуд, лише витирали чи начищали піском. Вода коштувала

занадто дорого. Потім Ма перевірила сюнг. Губка збирала кілька літрів на добу.

Вона була стара. Вода, яку вона витягувала з повітря, смерділа гнилими

водоростями, але все одно смакувала краще, ніж кава з полину. Ма витерла

обличчя тим, що витиснула із сюнга й подумала, що вже майже не пам’ятає, що

таке душ, і як це — відчувати на шкірі краплі води. Кна змилася брудними

патьоками. А з ними наче пішли й турботи сьогоднішнього дня.

Останнім часом із Бекиром було особливо важко. Він унадився тікати й

ображено відсиджуватися, коли вона залишалася із Сашею Бідним. Ма нічого не

могла вдіяти зі своїм почуттям провини та злістю, що чатувала на неї весь час.

Бекир достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Вона має його захищати. Він усе, що

в неї є. А Саша Бідний єдиний на сотні фарсахів був здатний допомогти їй у

цьому. Для засолених Бекир був незміненим. Цінним товаром. Якби не нагляд

акинджия, його б давно вкрали інші потвори. Вона взяла сумку й сіла коло ніг

сина. Бекир покірно дав їй відгорнути пов’язку. Рану прикривав компрес із

пережованого полину й товченого чортового пальця.

— Це Чорна Корова, — пояснив Бекир. — Я казав, що ти зробиш краще. А

вона сказала, що в неї цілюща слина. Як у її ящірки. Чи як у деяких жінок.

— Слина кожної жінки може зцілити й убити, — відчула укол ревнощів

Ма. Стулила краї рани й швидко закріпила скобами, щоб краще зрослося. Бекир

скривився, а Ма подумала, що дівчинка зробила все правильно.

— Так, щось таке вона й сказала.

— Так говорив і… — Ма перебинтувала рану й зрозуміла, що бовкнула

зайве.— Мій батько? — перебив Бекир і знову почав запалюватися. — Ти ніколи

про нього не розказуєш! У Ніязі теж немає батька, але він знає, яким той був.

Навіть має фото. — Під брудом на щоках хлопця розлилися багряні плями.

— Фото заборонені, ти ж знаєш.

«Чи не час витягти те єдине, що вона ховала від Бекира? Нехай матиме хоч

таке зображення батька?» Але вона відкинула цю думку. Фото потягне за собою

лише нові розпитування, а що вона могла сказати синові? Знову брехати, вигадувати подробиці, яких не пам’ятає?