ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

Вугілля під жаровнею ще червоніло. Ма легенько дмухнула на нього, потім дістала із сумки в’ялене м’ясо куюна, яким розплатилися жінки Азіза-баби, поставила на стіл миску із січеним сарсазаном і витягла з печі чорну від золи

бору.

— Я тобі розказую про батька. Він був сильним і впертим. Після Спалахів, коли війна закінчилася, прагнув допомагати. Водив гуманітарні конвої. А потім

потрапив у бурю і зник у Дешті. А я осіла в Ак-Шеїх. Ти ж це теж знаєш?

— Знаю, — сказав Бекир, розламуючи гарячу бульбу. Йому було замало

інформації. — Ма, я дужче схожий на тебе чи на батька? Мабуть, на батька, бо

на тебе якось не дуже.

— Ти викапаний батько.

Ма згадала фото, сховане на дні дерев’яної скрині. Марко Дорош мав

гострі нервові риси, був блондином зі світлими очима. У Бекира ж, навпаки, були широкі вилиці та м’ясистий ніс. І вузькі темні кіммерицькі очі, яких не

було ні в неї, ні в Марка. Ма подумала про Талавіра. Так, у Бекира було більше

спільного з цим зайдою, ніж із ними. І все одно Бекир був її сином, тільки її.

— Він був Старшим Братом? Він же воював? Ти сама казала. Він би не

зміг водити гуманітарний конвой, якби не був на їхньому боці?

— Він працював в охороні на Матері Вітрів. По суті, ніколи не воював. —

Ма настільки звиклася з цією версією, що вже не сумнівалася в її істинності.

— А ти була лікаркою на Станції?

— Так. Після Спалахів Кіммерик потребував тих, хто міг надавати

допомогу. Я приїхала саме для цього.

«Напевно, саме для цього», — про себе уточнила Ма. Ця розмова

повторювалася раз у раз, і Ма чекала на наступне запитання.

— А ти знала, що Старші Брати використовують засолених для

експериментів?

— Я почула про це вже в Дешті. Старші Брати казали, що таким чином

намагаються допомогти місцевим знайти ліки від суєру. Вони завжди брехали.

— Але Чорну Корову вб’ють не Старші Брати, а всі ми!

У звичному вечірньому ритуалі з’явилася несподіванка. Ось насправді до

чого вів Бекир. Він подружився зі священною жертвою. Але він мусив прийняти

реальність.

— Бекире, ти пройшов обряд засівання кров’ю. За мірками Дешту ти

дорослий. Мусиш розуміти. Андир-Шопай — звичай цього місця. Вони бояться, вони думають, що так себе захистять. — Вона знала, про що він думав, але не

могла допомогти Чорній Корові. Колись він зрозуміє. Головне — його безпека.

— Не прив’язуйся до цієї дівчинки. Ми все одно звідси підемо.

— Батько б не тікав. Він би зміг її захистити.

Ма відвернулася, порахувала до десяти, гамуючи гнів, і з гуркотом

висипала недоїдки у відро для куюни.

— Дешт жорстокий. Ми маємо лише одне одного.

Бекир обурено грюкнув горням, демонструючи, що він про це думає, і

пошкандибав до підвалу. Ма допомогла спуститися. Набитий водоростями

матрац лежав у кутку, заваленому непотребом із Дешту. Тут були зламані

керамічні фігурки, пластикові солдатики, голова колись прекрасної ляльки, блискучі залізні деталі, розбите радіо та інший мотлох — усе це Бекир зібрав із

раннього дитинства. Особливо багато було зображень рослин. Бекир ними марив

і, попри відсутність книг із ботаніки, міг легко перелічити, що росло в Дешті до

Спалахів.

Ма підняла з купи й покрутила в руках «Сказання генерала Григоренка».

За легендою, слова належали засновнику Армії потвор, яка й після Спалахів

продовжувала воювати зі Старшими Братами. Армія потвор була ідеалом для

хлопчиків, що мріяли втекти і приєднатися до їх лав. Завжди, коли вона про це

думала, то тихо раділа, що Бекир не може залишити Ак-Шеїх.

У цій книжці генерал оповідав про те, як після Спалахів йому явився Бог

Спалахів і наказав створити Армію потвор. «Сказання» нещадно винищувалися

Старшими Братами, а проте були чи не в кожній юрті. Книгу заборонили

насамперед через те, що генерал Григоренко написав про доктора Мамая із

Матері Вітрів. Наче доктор пожертвував своїм тілом, щоб розбудити Бога. Але

Ма чула й іншу версію: Бог уже перебував у тілі Мамая, а Золота Колиска, священний артефакт Кіммерику, подарунок богині Діви, його випустила, розбудила. Обидві версії — де доктор Мамай був жертвою та пророком — Ма

вважала абсурдними. Люди хотіли пояснити те, що сталося з Кіммериком, і

знайшли для цього зручну казку.

— Це дав Азіз-баба? Ти ж розумієш, що це лише релігійна маячня? Ще

один спосіб утекти від реальності. І це теж, — Ма показала на фотографії

Кіммерику до Спалахів; їх теж, без сумніву, дав старійшина. — Мені не

подобається, що старий забиває тобі голову історіями про минуле. Того, що

сталося, не змінити. Чіплятися за минуле — це тупцювати на місці.

— Так, я знаю, краще втекти й усе забути, — відмахнувся Бекир уже без

усілякого бажання сперечатися. Ма допомогла йому вкластися. Її огорнула хвиля

ніжності. Попри всі ритуали засівання Дешту і щоденні суперечки вона досі

бачила перед собою хлопчика, для неї він завжди буде дитиною.

— Ма, — обізвався Бекир, коли вона вже подумала, що він засинає. — А

може, і батько нас просто забув? Ти ж сама казала, що не бачила його тіла. Що

тобі просто повідомили, що він зник?

— Це сталося тринадцять років тому, ще до твого народження. У Дешті це

дорівнює смерті.

— А якби ти його знову побачила — зміненого, не схожого на себе? Аби