ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

прохолодне. Це був листочок із дерева кайси, про який він зовсім забув. Листок

не зав’яв. Більше того, з черешка відросли кілька корінців.

— Хочеш посадити його на поверхні? — недовірливо всміхнулася Чорна

Корова.

— Ні, ти що? Там він не виживе. Я читав, що листку треба кілька днів у

воді, щоб пустити коріння, а цей пустив його в кишені. Це все клімат Кара-Тобе.

— Можливо, — замислилася дівчинка, розглядаючи листочок. — Це від

кайси. От би ця смакота прижилася нагорі. Ніязі просто шаленіє від її плодів.

Бекир відвернувся, наче й не почув імені друга. Його вже почало діймати

сумління за те, що накинувся на Ніязі. Але не міг же він зізнатися в цьому

Чорній Корові.

Дівчинка віддала йому листочок і несподівано запитала:

— А нагадай, нащо нам клей?

— Уф, ти взагалі мене слухала? — усміхнувся Бекир. Чорна Корова мала

дар вчасно змінювати тему. — Нумо ще раз. Ти попросишся ночувати в Джаніке-ханум. Ти улюблениця Кемаля-шейха, він дозволить. Мені він не довіряє, отож

залишить у себе. Далі справа за ханум.

***

— Швидше-швидше! — гарячково прошепотіла Джаніке-ханум, намагаючись витрясти з Бекира сон.

Хлопець побачив кам’яні стіни, зображення Бога Спалахів і нарешті

впізнав келію в печерах Кемаля-шейха. Як він і передбачав, шаман змусив його

ночувати у своїх покоях. Бекир потер лису маківку й з подивом відчув щетину

під пальцями. Волосся, якого він нікого не мав, раптом почало рости.

— Кемаль-шейх нарешті вклався, — зашепотіла ханум. — О, бідна моя

голова, я думала, цього ніколи не станеться. Довелося всипати сон-траву.

Сподіваюся, не переборщила. Зараз до мене.

Разом вони скрутили на матраці, де спав Бекир, подобу людської фігури, а

потім вибігли з печер і попрямували до будинку Джаніке-ханум.

У її хатині було не проштовхнутися. Сейдамет заштовхував до рота янтихи.

Його губи та щоки блищали від олії, наче він хотів наїстися перед подорожжю в

Дешт. Залізні зуби весело вишкірилися, коли він побачив господиню з Бекиром.

Болбочан розвалився на подушках, спостерігаючи за перетворенням дітей. Бекир

із полегшенням видихнув, коли зауважив Ніязі.

— Тобі личить, — усе, що зміг придумати Бекир.

Хлопчик-лисеня звів на нього темні гострі очка.

— А ти схожий на їжака. Як це в тебе відросло волосся?

— Дар Води Життя, я забажав стати найкрутішою істотою в Дешті.

— Ким же? — мордочка Ніязі витягнулася.

— Степовим лисом, — улесливо всміхнувся Бекир. — Але Бог Спалахів

любить тебе дужче, тому віддав тобі все хутро, а мені лише трохи засіяв голову.

— Бекир провів рукою по короткому волоссю, а потім легенько штовхнув Ніязі в

плече. — Я радий, що ти вирішив піти.

— Ак дост кара кунь ичюн — «білий друг для чорного дня», — повторив

улюблену приказку Азіза-баби Ніязі. — Я в шоці від того, що ти міг подумати, буцім я не піду. Куджу.

— Хай що б ти казав про діда, ти друга людина після Азіза-баби, яка знає

стільки приказок і безглуздих казок.

— Бекире, твоя черга, — покликала Джаніке-ханум.

Приготування скінчили за годину. Кемаль-шейх планував вивести загін

Болбочана під час ранкового намазу, поки всі будуть у домі молитви.

Болбочан обережно відсунув фіранку, перевіряючи, чи ніхто не чатує біля

будинку.

— Треба поспішати.

— Не підганяй мене, чоловіче, — шикнула Джаніке-ханум і боляче

вколола Бекира голкою. — А то й тобі щось пришию.

— У мене там усе добре, повір. — Армієць хвацько підкрутив залізний вус

і підморгнув жінці.

У двері несподівано постукали. Болбочан знаками наказав мовчати, підняв

із підлоги довгу дерев’яну пітекурек, якою Джаніке-ханум вкладала хліб до печі, і сховався за дверима. Сейдамет зайшов за ширму, де вночі спала господиня, а

вдень зберігалися матраци-міндери. Туди ж відправили Чорну Корову. Бекиру з

Ніязі довелося сховатися в купі скиданих на підлогу подушок. Джаніке-ханум

осмикнула килим, що застилав вікно від вічного сяйва Учан-Су. Поправила

хустку й кинулася до дверей.

— Ти чого так рано? — пробуркотіла Джаніке-ханум, демонстративно

протираючи очі. Зі свого сховку Бекир бачив, як напружилася тінь Болбочана.

До хати забігла огрядна захекана жінка в яскравому тюрбані. Довгі коси-змії вдарили об спину й закружляли в такт її рухам. Жінка нишпорила очима.

Зміїні голови робили так само, від чого здавалося, що жінка плаває в морі. У

Бекира перехопило подих і засвербіло в носі. Подушки пахли пилом і

нечесаною вовною. Він боявся поворухнутися або чхнути.

— Кемаль-шейх наказав дізнатися, як дівчинка, — промовила жінка.

— Спить. Спала. — Джаніке-ханум кивнула в бік ширми й заходилася

розпалювати оджак. Схопила джезву, дорогою підібрала ще кілька подушок і

жбурнула на купу, де ховалися хлопчики. Очі Болбочана блищали. Якби

змієкоса жінка лише на пів тулуба розвернулася, її не оминула б зустріч із

палицею. Жінка вже потягнулася до ширми, коли з ніші почувся слабкий голос

Чорної Корови.

— Тітонько Джаніке-ханум, хто там? Мені щось недобре, тітонько. Я ще

полежу.

— Лежи-лежи, моя кізонько. — Джаніке-ханум підскочила до ширми й

перехопила руку змієкосої. — Кемаль-шейх сказав її не чіпати. Вона ще бачить