ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

сни Бога Спалахів, — просипіла жінка. — Усе з нею добре, Таїсіє. Чи ти хочеш, щоб через твого довгого носа їй стало гірше?

Таїсія злякано похитала головою і скривила товсті губи. Змії, наче хмара

пилу, здійнялися в повітря й опали.

— Той, другий, хлопчик теж спить, — кивнула вона. — Пробач, Джаніке-ханум. Страшенна колотнеча. Спершу заспав Кемаль-шейх. Потім розкричався.

Наказав усе перевірити до ранкової молитви. — Таїсія взяла з таці шматочок

зацукреного молока кхатти-шекер. — Тепер-от Болбочана шукають. Сьогодні ж

Армія потвор виходить. Мій Карасевда з вечора сам не свій.

Кемаль-шейх довірив йому провести молитву. — Жінка з погордою

задерла носа. «Я мав би відразу здогадатися, що вона дружина обпаленого», —

подумав Бекир.

— Не всім жінкам випала така честь, Таїсіє-ханум.

— І не кажи! — Змієкоса навіть не зауважила отрути в голосі Джаніке-ханум. — Жінки в Кара-Тобе наче подуріли. Учора Маліка заявила, що баліг —

поганий ритуал. Каже, ми маємо дозволити дітям виходити назовні, коли вони

схочуть. Навіть дівчатам! Уявляєш? А Таша! Уже всілася коло входу до

мертвого міста й голосить. Хоче востаннє провести сина. Навіть не збирається на

ранкову молитву. З нею Зарічанська й Тюльпан-мама. Наче це щось змінить.

Нехай ці бугаї хоч десь послужать, якщо не хочуть бути хорошими чоловіками.

Ох і отримають вони від Кемаля-шейха! — Таїсія надула губи й потяглася до

наступного шматочка. — Ти знаєш, він же може попросити в Бога Спалахів для

них іще одного випробування Водою Життя. З їхніми гріхами вони його просто

не витримають.

Джаніке-ханум зблідла, її очі грізно блиснули.

— Не всім народжувати дочок, Таїсіє-ханум. — Господиня потягла до себе

тацю. — Ти запізнишся на молитву. І ми теж. А я ще маю приготувати сніданок.

Нас же тепер двоє.

Таїсія кивнула, наче почула найвагоміший аргумент.

— Ебет. Нехай береже вас Бог Спалахів, — сказала змієкоса й вийшла за

двері.Одночасно з кількох кутків почувся голосний видих. Бекир чхнув, а

Сейдамет випав із-за ширми.

— Тупа курка, — просипіла Джаніке-ханум.

— З нею будуть проблеми? — запитав Болбочан.

— У неї п’ятеро дочок від першого чоловіка. І всі на нашому боці. Їй

доведеться обирати: Карасевда чи діти, — Джаніке-ханум усміхнулася.

— Ви маєте піти з нами. Інакше вам дістанеться від Кемаля-шейха, —

сказав Бекир і подивився на жінку, а потім на Болбочана. У живому оці

залізноголового спалахнула надія, але чоловік промовчав.

— Не бійся за мене. — Джаніке-ханум поклала руку на плече Бекира. —

Кемаль-шейх недооцінює жінок Кара-Тобе. Думає, ми цінні лише тим, що

народжуємо, але ми не тільки народжуємо, а й виховуємо.

— Атеш-трава, — Болбочан вклав до руки жінки мішечок. — Росте лише

нагорі. Раптом щось піде не так.

Джаніке-ханум усміхнулася і притиснула руку до грудей, потім поправила

вбрання Чорної Корови, проказала благословення і торкнулася холодними

губами кожного з дітей.

— Думаю, Джаніке-ханум крутіша за королеву амазонок, — уже надворі

промовив Сейдамет.

Болбочан нагородив його важким поглядом.

— Ходімо. Що довше Кемаль-шейх буде з нами, то більше часу ми

виграємо для жінок, аби щось змінити в цьому грьобаному джанаті.

За кілька хвилин вони були біля входу до міста мертвих. Там уже стояли

Кемаль-шейх, Майстер Ключів та собакорилий із тулпароголовим. Від вигляду

останніх Бекира пересмикнуло. Поряд заспокоювала тулпарів решта загону

Болбочана на чолі з обмащеним слизом Шипохвостом. Тварини нервово

переминалися з лапи на лапу й видавали хрипкі гортанні звуки. Біля пролому в

скелі сиділи три жінки. Їхні голови були посипані попелом і кною, вони голосно

завивали й ритуально дерли на собі волосся, як на смерть проводжаючи синів-буюків, що сьогодні мали залишити Кара-Тобе. Бекир намагався зберігати спокій.

Зараз його б не впізнала навіть Ма. Джаніке-ханум наклеїла на його руки й

обличчя хутро. Решту тіла ховали суцільний костюм для виходу назовні та маска

від пилу. Одяг і грим змінили до невпізнаваності Ніязі та Чорну Корову. Але, незважаючи на ретельне маскування, у Бекира стиснуло серце, коли вони

наблизилися до матерів, що прийшли попрощатися із синами, які мали назавжди

вийти в Дешт. Хіба та, яка народила, здатна сплутати з кимось іншим власне

дитя? Він інстинктивно підняв плечі, наче намагався сховатися від повних

відчаю поглядів.

Бекир сподівався, що жінок попередили і плачі — лише акторство, інакше

вони ризикують бути викритими ще на виході з Кара-Тобе. Він зловив погляд

однієї з матерів і на мить забув дихати. Жінка зболеними, чорними від безнадії

очима вивчала його обличчя — так дивляться лише востаннє, намагаючись

запам’ятати кожну риску. Вона думала, що він її син. Мати несміливо

простягнула руки й кинулася з останніми обіймами. Бекир відчув, як під

наклеєним хутром нестерпно засвербіла шкіра. Вона точно злізе, коли його

стисне «мати», і тоді їх викриють, і вони назавжди залишаться у Кара-Тобе.

Допомога прийшла з неочікуваного боку. Кемаль-шейх незадоволено

підняв руки й потряс єсою. Він мав іще більш занедбаний, ніж завжди, вигляд.

Волосся збилося в ковтун, ковпак з’їхав, очі запали, а зморшки нагадували