ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

тріщини на висушеній землі. Руки в широких рукавах хірки здавалися худими й

зневодненими, а бліді кришталики суєру ледь виднілися на попелястій шкірі.

— Йок-йок! — ще раз пригрозив жінкам Кемаль-шейх. Майстер Ключів

шикнув на велетів-охоронців — і вони стали перед жінками, змушуючи матерів

відступити.

— Вони вже наші, так звеліло Кара-Тобе, — підтакнув Болбочан і швидко

пропустив дітей у кам’яний коридор.

Бекир уже хотів було з полегкістю видихнути, коли невеличка, вкрита

рудим хутром жінка схопила Ніязі й заголосила. Бекир не міг розібрати слів, але

й без того знав, що говорять матері під час прощання: благословляють, просять

берегтися та не забувати рідних. В останні слова так багато хочеться вкласти, що

вони перетворюються на безглуздий набір штампів. Але в нього з Ма не було й

цього. «Приєднаюся до вас пізніше. А тепер ви маєте йти», — усе, що сказала

йому мати на прощання. Бекир відчув вагу обручки на своїй шиї і потрусив

головою, намагаючись відкинути думки про Ма. Поряд Ніязі щось прошепотів

жінці, яка міцно стиснула його у своїх обіймах. Бекира кинуло в холодний піт.

Вони домовлялися мовчати. Голос може виказати сильніше за зовнішність.

Кемаль-шейх грубо штовхнув жінку в спину. Вона здивовано відсахнулася, але навіть не глянула на шамана, наче й не відчула удару. Її погляд прикипів до

Ніязі. На подив Бекира, хлопчик-лисеня притулився затуленими маскою губами

до руки матері й побіг у коридор. Жінка не поворухнулася навіть тоді, коли повз

неї пройшов Кемаль-шейх, що замикав процесію. Бекир обернувся, до

останнього очікуючи, що вона сіпне шамана чи іншим чином дасть знати, що

впізнала в перевдягненому в її сина чужинця, але мати наче заклякла. Лише

насамкінець, коли Бекира змусили йти далі, на обличчі жінки з’явилася тінь

зловтішної посмішки, і та була спрямована в спину Кемаля-шейха.

Решту дороги армійці, їхній супровід та перевдягнені в буюків діти йшли в

тиші. Після насиченого водою та запахами Кара-Тобе мертве місто здалося

пусткою. Бекир зрозумів, що вони дійшли до підйомної шахти, коли потягло

смородом падла. Він згадав скажений стрибок у невідоме, коли, рятуючись від

суєрної бурі, вони спрямували тулпарів під землю. Вижити вдалося не всім. У

пам’яті сплив останній зойк пораненого тулпара, коли Сейдамет перерізав

страждальцю горло.

Кемаль-шейх зупинився біля залізних дверей, що вели до шахти, і

зашепотів молитву, перебираючи намистини на чотках. У Кара-Тобе вірили, що

Кемаль-шейх піднімав ліфт із підземного міста на поверхню за допомогою

молитви, інші стверджували, що старий здатен творити дива; Джаніке-ханум

вважала, що шаману вдається тримати зв’язок із поверхнею завдяки знанню

механізмів.

Бекиру дуже хотілося дізнатися, як це відбувається насправді, натомість

він, не зводячи очей, прошмигнув повз старого, а коли опинився в шахті, ледь

стримав кашель і сніданок, що підступив до горла. У носа, вибиваючи сльози, вдарив сморід крові та гнилих тельбухів.

— Поганий запах — погана прикмета, — прошепотів Ніязі й закашлявся.

Бекир співчутливо подивився на друга. Хлопчик-лисеня мав значно

кращий нюх.

Коли до шахти зайшов останній, Кемаль-шейх здійняв руки, потряс

посохом і чотками й, хапаючи ротом повітря та намагаючись не дихати носом, швидко заговорив:

— Дякуємо Богу Спалахів за переродження та можливість бути частинкою

єдності. Вам не можна залишитися, але ми будемо за вас молиться. Ритуал ви

знаєте. Думаю, можемо переходити до суті. — Кемаль-шейх підійшов до залізної

коробки в стіні, поряд тягнулися кріплення для древнього ліфта. Бекир не міг

повірити, що такий великий механізм досі працює.

— Відверніться, — пропищав Майстер Ключів.

Собакорилий та тулпароголовий демонстративно затулили Кемаля-шейха

спинами. Болбочан ліниво покрутив рукою, мовляв, відверніться, раз уже так

просять. Загін, посміюючись, розвернувся обличчями до входу. Кемаль-шейх

відкрив залізний ящик і смикнув кілька важелів. У надрах штольні загуло.

Електричні лампи блимнули. Із залізним вищанням і стукотом почав

пробуджуватися невідомий механізм.

— Най, — сказав шаман. — Можете обернутися. Щоб увімкнути ліфт, потрібно знати шифр. А його знаю тільки я.

Кемаль-шейх торкнувся кнопок із цифрами. Поряд із ящиком замиготіли

різнокольорові лампочки. Бекир як зачарований спостерігав. Уперше перед його

очима механізми давніх запрацювали. Джаніке-ханум мала рацію: Кемаль-шейх

умів ними керувати. І водночас це було магією, втраченими знаннями, які Бекир

так прагнув повернути.

Угорі заскреготів метал. Звук наростав. Бекир задер голову й побачив рух.

Кабіну з прозорого пластику захищали сталеві ґрати. Вони давно втратили колір.

У деяких місцях розповзлися жовто-зелені плями.

— Нічого не торкайтеся! — рявкнув Кемаль-шейх. — Оця жовта бридота

— монстр, здатний зжерти живцем. У перші дні творення звідси намагалися

тікати оператори пускової установки — і перетворилися на живу плісняву. —

Шаман оголив зіпсуті зуби. — Якщо вона потрапить на шкіру чи в легені, то за

кілька годин ви перетворитеся на купу смердючої потерті. Але крізь пластик не

пролізе. Інструкція така: ви зайдете до кабіни, я накажу ліфту піднятися, а коли