ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

— А може, віддати вас бурі? — Вуса Болбочана загрозливо підстрибнули.

— Та й куди тобі йти? Ак-Шеїх зруйновано.

— Я знаю, що моя мама жива.

— І в руках Белокуна. А з Матері Вітрів іще ніхто не повертався. —

Болбочан нахилився нижче. Вуса-пружини подряпали щоку Бекира. У голосі

армійця несподівано з’явилася теплота. — Впізнаю цей погляд. У твоїх словах, солодке м’ясо, ненависть до Старших Братів. Ти став би хорошим армійцем. Не

те, що ці, — залізновусий кивнув на новобранців. — Але цього не буде. Кемаль-шейх тебе не відпустить. Навіть якщо в тобі ніколи не прокинеться дар Води

Життя. Ти навіть буюком стати не зможеш. І повір, це не так і мало. Кара-Тобе

— його місто. Тут його правила. В Армії потвор із Кемалем-шейхом є

домовленості. Він допомагає нам, а ми не ліземо в його справи й не зловживаємо

гостинністю. Дешт любить чесних, ти ж це знаєш?

— І тому в Дешті постійно брешуть. Болбочан — це ж навіть не ваше

справжнє ім’я. Джаніке-ханум розказала.

— Не моє, — погодився армієць і дістав із кишені кисет із юшаном. —

Дуже давно був такий полковник. Приходив сюди шукати Золоту Колиску.

Кажуть, вона йому навіть далася, він на якийсь час заволодів Кіммериком. Що?

— Болбочан наїжачився у відповідь на скептично підняті брови Бекира. — Не

брехня. Солодка легенда.

— А я збрехав Кемалю-шейху.

— Щодо дару Води Життя? Бог Спалахів подарував тобі якусь небачену

могутність?

— Можна сказати й так. Він показав, як знайти Золоту Колиску —

наймогутнішу зброю в Дешті, що назавжди знищить Старших Братів.

На мить, поки Болбочан уважно вдивлявся в очі Бекира, усі пружини на

його обличчі завмерли, а потім застрибали з новою силою, наче полковник

вирішив, що хлопцю можна довіряти.

— Хтось іще про це знає?

— Тільки ви й мої друзі. Ви маєте нам допомогти.

— Ти ще нічого мені не сказав, солодке м’ясо. Викладай.

— На поверхні. Коли ви нас виведете.

— У Дешті ж постійно брешуть. Важко вірити тому, хто так сказав. — Від

посмішки Болбочана Бекиру стало моторошно.

— Я розкажу на поверхні. — Він плюнув на руку й простягнув її армійцю, сподіваючись, що клятва на воді однаково сильна для всіх засолених.

— З одного боку, домовленість із Кемалем-шейхом, з іншого, — Золота

Колиска? — Болбочан не поспішав подати руку у відповідь. — З одного боку,

прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш й незмінений. Згода. — І

швидше, ніж Бекир усвідомив загрозу останньої фрази, справу було залагоджено.

Болбочан плюнув на руку й накрив його долоню.

Бекір вирішив: хай би чим закінчилася угода, він подумає про це на

поверхні.

***

— Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! — Ніязі

настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася

Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком і гралася вогнем.

— Ма жива, я не можу тут залишатися.

— Ти не можеш, — Ніязі зробив акцент на «ти», — але хочеш, щоб ми всі

пішли. Ти сказав, що для Кемаля-шейха Чорна Корова — лише зброя, але й

Армія потвор захоче її використати.

— Раптом що — я не проти повоювати, — подала голос Чорна Корова.

Ніязі закотив очі.

— До того ж це капець як небезпечно. Чи ти думаєш, Кемаль-шейх просто

так відпустить таке цінне м’ясо?

— У цьому весь ти, Ніязі: тобі аби не влізти в бійку, — сказав Бекир. —

Першим у разі небезпеки завжди рятуєш себе.

На мить запанувала тиша. Стало чутно, як тріскотить вогонь. Ніязі підвівся.

Його тінь стрибнула на стіну.

— Бо я не такий, як ти, незмінений, і не пуляю вогнем, як вона! Навіть дід

вважав тебе, а не мене своїм учнем.

— Ти можеш лишитися тут, тебе ніхто не тягне.

Чорна Корова здивовано обернулася. Бекир не підвів очей. Ніязі затамував

подих, наче от-от вибухне від обурення, стиснув кулачки й вибіг із будинку.

— Даремно ти так. Він не відходив від мене, коли я лежала після Води

Життя. Ніязі, звісно, дуринда й трухло, але вважає тебе своєю родиною. Батько

казав, родина — це найважливіше. — Дівчинка на мить замислилася, наче

згадуючи, коли і як були сказані ці слова, а потім осідлала свого улюбленого

коника: — А знаєш, як батько мене любив? Дуже. Навіть уві сні прийшов, щоб

дати вкрай важливе доручення. Я тобі вже про нього розказувала?

— Щонайменше сто разів. Він наказав, щоб ти віднесла тумар із

посланням Бога Спалахів Белокуну.

— Точно! — Чорна Корова широко всміхнулася.

— Уявляєш, до самого Белокуна? — Вона знову простягнула руку до

оджака, щоб засунути у вогонь. Після Води Життя її шкіра стала невразливою

для полум’я. Але цього разу різко забрала назад. — Ай! Уявлення не маю, коли

ці штуки працюють, а коли ні.

— Боляче? — Бекир схопив долоню Чорної Корови й дмухнув на опік.

Дівчинка хитро примружилася. — Що? Ма так робила. У мене десь є її мазь. —

Бекир прибрав руку й удав, що трусить кишені. Його щоки палали. «Дурень, нащо я схопив її за руку?»

— І мені наснився батько. Це він сказав, що мама жива. Але, знаєш, його

рис я так і не побачив, хоча часто дивлюся на його фото, що вкрав у Ма. —

Бекир винувато всміхнувся.

— Покажеш?

— Не зараз. Краще повторімо, що ми робитимемо завтра. Я десь маю

камедь. Згодиться як клей.

Бекир знову понишпорив у кишенях. В одній намацав щось гладеньке й