ef8e164b9ddb4e6382d512bdeac55396

вийдете назовні, відправлю наступну партію. Спершу люди, потім тварини.

— Ти хочеш, щоб ми забилися в цю скляну коробку? — оскалився

Шипохвіст.

— Не будь дурнем, слизьке м’ясо, — осадив його Болбочан і кивнув на

Сейдамета, — ми підіймалися, і з нами все добре.

Решта армійців закивали на слова очільника. «Не дуже впевнено», —

подумав Бекир. Перш ніж він устиг вирішити, чи боїться стародавнього

механізму, пролунав виск Ніязі, а в носа вдарив запах підпаленого хутра. Бекир

раніше за інших зрозумів, що сталося. Чи то від страху перед ліфтом, чи то від

розповідей шамана дар Чорної Корови несподівано почав діяти.

— Ти мене надурив! Це не буюки! Ти вкрав дітей! — заволав шаман. —

Тримайте їх!

Почалася метушня. Болбочан кинувся до старого. Інші армійці оточили

здоровил. Бекир бачив лише перелякані очі Чорної Корови.

— Води! Дай води!

Ніязі не зразу зрозумів, чого від нього хоче Бекир. Удвох їм удалося

відшукати пляшку й залити водою руки дівчинки. Чорна Корова осіла, Бекир

ледь устиг схопити її під руки, щоб вона не гепнулася на кам’яну підлогу.

— Досить! — пролунав голос Кемаля-шейха.

Його тримав Болбочан. Лезо ножа торкалося зморщеної шиї старого.

Собакорилий опустив руки й незадоволено загарчав. Тулпароподібний лежав на

підлозі. Поряд із ним хрипів тулпар із роздертим горлом, ще далі стогнав

відкинутий вершник.

— Ти мерзенний зрадник і брехун. Ти знехтував гостинністю. Пролив кров

у домі, що тебе прихистив, — застогнав шаман.

— Це ти брехун, Кемалю-шейху, — Болбочан важко дихав. Вуса

божевільно стрибали. — Ти знаєш пророцтво. Воно записане в сказаннях про

життя Бога Спалахів. Цей світ врятують ангел вогню й ангел життя. Дар

дівчинки свідчить, що вона обрана. А ти хотів лишити її собі.

— Її дар — випадковість. Хлопець порожній. Бог Спалахів так до нього й

не заговорив.

— Що за пророцтво? — запитав Бекир.

— Казка про джина вогню та ангела життя. Азіз-баба її сто разів

розказував, — злякано прошепотів Ніязі.

— Ти поїдеш із нами. А цей, — Болбочан кивнув у бік Майстра Ключів, —

нас підніме. Потім, коли ми вийдемо, спустить тебе. — Болбочан наказав

армійцям та дітям залізти до ліфта.

Вже у дверях кабіни він розвернувся до Майстра Ключів і сказав:

— Якщо ти зупиниш ліфт, волохате м’ясо, чи спробуєш повернути, я вб’ю

Кемаля-шейха.

Коли люди зайшли на платформу, Болбочан востаннє глянув на тулпарів і

смикнув за ручки. Двері ліфта зачинилися.

Лише через кілька ударів серця чоловіки зрозуміли, що рух їх не вбив, і

почали перемовлятися. Для всіх місця було замало. Бекира підпирали зусібіч, але

він спромігся зняти з рук і половини обличчя наклеєне хутро. Чорна Корова

втратила маску ще внизу. Довге волосся чіплялося за чужі руки. Ніязі забився

між ногами армійців й почувався більш-менш комфортно.

— Ти ще заплатиш за свою зраду, — прохрипів Кемаль-шейх. Кришталики

в шкірі зловісно блиснули. — Дешт любить чесних.

— Хто б казав про зраду? Це ти, а не я працював на Старших Братів і тягав

їм дітей. Чи ти думав, що в Кара-Тобе про це ніхто не знає?

Старий зблід і сіпнувся до Болбочана, але тієї ж миті його притиснуло до

стіни. Ліфт здригнувся, механізми засвистіли, зовні щось загуло, і вони рушили.

За якийсь час чоловіки призвичаїлися до скутості кабінки, почали вдивлятися в

тьмяний пластик та навіть кепкувати один з одного. Кемаль-шейх був втиснутий

у стіну, так що його навіть не доводилося тримати. Десь на півдорозі до виходу в

пластик вдарила жовто-зелена пляма. А потім ще і ще, наче хтось обкидував

переспілими плодами кайси. У місці доторку поверхня пузирилася, стікаючи

цівками пари, але пластик витримав, пошкодження були тільки ззовні, отруйна

субстанція не потрапила досередини кабіни. Ліфт здригнувся, заскрипів і

зупинився.

— Демон шахти! — переможно закричав Кемаль-шейх. — Кісас! Розплата.

Армійці заворушилися, намагаючись вгадати, звідки прийде наступна

атака. Болбочан протиснувся до панелі керування, він брудно лаявся і наказував

клятій кабіні зрушити з місця. Але залізо його не чуло. Бекира відкинуло до

стіни й притиснуло до пластику. Крізь каламутну завісу він побачив, як сіро-жовта хмара плісняви набула людських обрисів. Замість обличчя була вирва, вона наче затягувала досередини. Бекир пригадав сон про батька, чиї риси він

ніяк не міг роздивитися. Чи міг його батько, рятуючись від бурі, як і Бекир, опинитися в шахті, що вела до Кара-Тобе? Чи було можливо, що отруйна

речовина, яка намагалась їх убити, — усе, що від нього залишилося? Ліфт знову

здригнувся, переживаючи черговий напад жовтої плісняви. Вона вже нічим не

нагадувала людину. Кемаль-шейх закричав:

— Не чіпай кнопок!

Але божевільне гупання Болбочана по панелі керування спрацювало.

Механізм набрав обертів. Ресори завищали, кабіна вирвалася з тенет плісняви.

Почувся запах паленого пластику й тертя металу, крик і гупання тіл. Рух

припинився так само несподівано, як і почався. Раптова зупинка притисла людей

до поверхонь. Десь угорі загрозливо заскреготало. Щось луснуло, кабіна

провисла, наче механізми знайшли ідеальні пази.