Абір Мухерджі. Дим і попіл

Юрба збільшилася разів у двадцять, відколи я висадив Не Здавайся, і майдан перетворився на біле море, що ревіло десятьма тисячами голосів. Солдати були на своїх місцях, сторожко спостерігали за протестувальниками, але ясно було, що справа ця марна. Зупинити цих людей, що марширують до ратуші,— все одно що зупинити приплив. На якийсь час це, може, і вдасться, але вкінці вас змиє хвилею. Неподалік стояла купка чоловіків у сорочках із засуканими рукавами, і нагадували вони акул, готових накинутись на корм; не потрібні були лампи-спалахи та фотоапарати на штативах, щоб зрозуміти, що це джентльмени з корпусу міжнародної преси.

Як і того вечора, коли Дас проводив акцію біля мосту через Говрах, з одного боку спорудили сцену, прикрашену триколорами і заставлену динаміками. Наразі вона була порожньою, але з динаміків лилася музика, і, хоча я не розумів слова, ритмічна бойова мелодія явно мала за мету підняти дух демонстрантів.

Відшукати Не Здавайся в цій давці було б важко, якби ми не домовилися заздалегідь, що ефективнішим буде, як він мене шукатиме. А втім, я був білою плямою в морі брунатних облич, і хоча шукати голку в соломі було нелегко, знайти окрему соломинку в стогу було у мільйон разів важче.

Ми зговорилися, що я повернуся о пів на третю й чекатиму його біля сцени. Я пробрався крізь щільну юрму — майже самі чоловіки — до музики, привернувши до себе кілька зацікавлених поглядів. Знову відчув усю абсурдність ситуації: ці люди, народжені в рабстві, не мали нічого особисто проти мене, представника влади, яка зробила їх громадянами другого класу на власній землі. Я почувався б у більшій небезпеці, якби вирішив прогулятися по Вайтчепел-роуд у Лондоні в п’ятницю ввечері.

Я дістався підніжжя сцени й роззирнувся, видивляючись у морі облич Не Здавайся, і за кілька хвилин із полегшенням побачив, як він вигулькнув із натовпу і підібрався до мене.

— Знайшли батька? — запитав я.

— Так,— відповів він із кам’яним обличчям.— Він із моїм старшим братом.

— З тим, який вас не любить?

— Тепер мене ніхто не любить.

— Я так розумію, переконати їх піти не вдалося?

Не Здавайся кивнув.

— Ви казали їм про газ?

— Так. Вони не повірили. Запитали, де індійський терорист може дістати таку зброю і навіщо використовувати її там, де повно індійців.

— Ви зробили все, що могли,— запевнив я у відповідь і, щоб замаскувати порожнечу, яка стояла за цією фразою, запропонував йому сигарету. Він узяв і запалив свою, а тоді й мою.

— Сподіваюся, ваша зустріч із Таггартом була більш плідною,— сказав він, затягнувшись.

— А ви самі як вважаєте? — гмикнув я.— Скасувати прийом принца в ратуші не можна. Таггарт хотів улаштувати тут невеличку вечірку з вояками, але я його відмовив.

Не Здавайся зацікавлено покосився на мене.

— Чому?

— Це чудова нагода для Ґурунга випустити іприт, бо звинуватять нас.

— Отже, єдина надія — знайти його в натовпі?

Відповідати я не став, просто добряче затягнувся.

На дорозі, що прилягла до майдану, зупинилося кілька автомобілів. Перший — з відкритим верхом, водієм-індусом і трьома волонтерами Конгресу в хакі на задньому сидінні. За ним більше авто, чорне, з піднятим верхом і завішеними вікнами. Позаду — стара вантажівка з групою волонтерів. Автомобілі заїхали на тротуар і рушили до натовпу, зупинились біля сцени.

З першого вийшло троє пасажирів, двоє пішли до сцени, один — до авто з завішеними вікнами. З тих двох, що крокували до сцени, один здавався напрочуд знайомим. Жодної помилки — я бачив хлопчачу постать Дасового помічника в окулярах, Субхаша Боса.

— Що в біса він тут робить? — запитав я.— Як йому вдалося проїхати повз охорону?

— Гадаєте, що люди з бхованіпурського відділку встоять перед хабарем? — гмикнув Не Здавайся.

Я озирнувся на військових. Їхній командир, юний офіцер із засмаглим обличчям і лейтенантськими нашивками на плечах, нервував не менше за мене. Бос, як і Дас, перебував під домашнім арештом, і його присутність означала лише одне.

Волонтери Конгресу повистрибували з вантажівки і вишикувалися в ряд до сцени. Задні дверцята чорного автомобіля відчинилися, і з’явився Дас у бездоганно білому дхоті й накидці. Якщо на втечу Боса з-під домашнього арешту офіцери могли закрити очі, то непокора Даса — зовсім інше. Це могло коштувати їм заробітку, ще й загрожувало покаранням за невиконання обов’язків. Сумніваюся, що хтось із них виявився настільки дурним, щоб дозволити такому статися. Тож виникає питання: як старий прослизнув повз охорону? Але трохи подумавши, я дійшов висновку, що це не так уже й важко. Оселя у нього завбільшки з міський будинок, з такою ж кількістю входів та виходів. Можливо, і підвал є, поєднаний з іншими підвалами, як у похоронному бюро в Тангрі. Дас міг прослизнути просто попід ногами своїх тюремників.