Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Вважаєте, Ґурунг клюне?

— Сподіваюся.

— Чому б не піти ще далі і не намалювати на спині у Маꥳра мішень?

— Повірте, я б залюбки це зробив, якби це допомогло.— Він витягнув із рота люльку: — До речі, звідки місіс Данлоп дізналася його ім’я?

— Вона вже двічі його зустрічала. Його син став жертвою експериментів «Равалпінді» — вона доглядала за ним упродовж кількох днів перед його смертю. Хлопець утратив зір, легені згоріли. Батько почав мститися.

— Тоді сподіваймося,— зітхнув Доусон,— що його бажання помститися змусить скористатися шансом і напасти на Маꥳра.

Двадцять хвилин по тому, проковтнувши горнятко чорної кави у найближчій різдвяній ятці, ми з Не Здавайся сиділи в автомобілі. Застрягли десь на Стренд-роуд. Зважаючи на прибуття принца Уельського, найближчий маршрут назад — уздовж Ред-роуд повз Будинок уряду — був перекритий, потік транспорту відвели від набережної. Удалечині ранковий туман оповивав міст через Говрах. Зійшло сонце, і разом із ним прокидалося місто, щоб відсвяткувати Різдво. Дороги вже заповнилися, торговці, що везли свіжі продукти, змагалися за те, хто раніше потрапить у місто. Але цього ранку до транспорту приєднався натовп зовсім іншого кшталту. Протестувальники в білому з плакатами стікалися до берега, можливо, хотіли дістатися вокзалу біля Говраху.

Рух попереду зупинився, військові оточили демонстрантів сталевим кільцем, відганяючи від мосту та бульварів у глиб кварталів. На причалі також утворилися довгі черги, оскільки солдати перекрили доступ до поромів і розпитували всіх, хто скидався на людину, здатну завдати клопоту.

— Якось занадто для скромного візиту принца Уельського в наше місто,— завважив Не Здавайся.

Не така вже й несподіванка. В Індії навіть секрети, які охоронялися найретельніше, просочувалися назовні, і проблема, як правило, полягала в самих індійцях. Шкода, що без них країна не могла функціонувати — ні бюрократія, ні залізниці, ні сили закону та порядку; а якщо в системі є індійці, покірні пеони чи товсті бабу, завжди лишався ризик, що інформація перетече до супротивників Британської Індії. Люди завжди плескали язиками, і вистачало одного помічника начальника станції, який симпатизував Конгресу, десь у Варанасі чи Патні, чи ще десь по маршруту, який би здогадався, що ВІП-персона, яка проїжджатиме станцію в особливому потягу,— це Його Королівська Високість принц Уельський, і поділився своїми міркуваннями з місцевими партійними кадрами, і новини долетіли до Калькутти раніше за принца.

На дальньому кінці мосту заявилася колона автомобілів: оливково-зелений броньований автомобіль попереду, за ним два чорні легкові, один «ролс-ройс», іще, можливо, «кросслі» — важко визначити на такій відстані,— обидва з піднятим верхом, замикало колону ще одне військове авто. За кортежом показався автобус, як я припустив, із королівською свитою, ще один із представниками преси і вантажівка з техніками-кінохронікерами французької кіностудії «Пате».

Автомобілі швидко перетнули міст, проминули натовп протестувальників і нерухомий транспорт на березі, повернули на Гаррісон-роуд. Не Здавайся витягнув шию, намагаючись роздивитись принца, але марно. На такій відстані принцом Уельським міг виявитись будь-який блідий розмитий обрис на задньому сидінні «ролс-ройса», що промчав повз нас.

— Схоже, дорогу відкриють лише через деякий час,— промовив він, знову відкидаючись на сидіння.— Ми гаємо тут час.

— Згоден,— кивнув я і постукав водія по плечу.— Звідси ми підемо пішки.

Нашим пунктом призначення став Будинок уряду. За часів, коли Калькутта була столицею Британської Індії, Будинок уряду був місцем, звідки віцекороль керував нацією з кількох сотень мільйонів душ. Сам уряд, може, й переїхав у Делі, але споруда так і лишилася однією з найвеличніших у країні, тож була приречена стати резиденцією принца на час його візиту.

За наказом Доусона ми мусили підтримувати зв’язок із аташе принца й військовими офіцерами, відповідальними за безпеку під час візиту.

На сходах будівлі нас зустрів високопоставлений чиновник Управління у справах Індії — в окулярах, сюртуку, краватці і штанах у тоненьку смужечку, який представився Бомонтом і по-діловому повів нас мармуровими коридорами.

— Коли ви вперше звертатиметесь до принца, називайте його «Ваша Королівська Високість»,— інструктував він, пояснюючи протокол.— Після цього можете казати просто «сер».

— Зрозуміло,— кивнув я.

Ми дісталися східного крила, де він передав нас під опіку вже знайомої особи — чоловіка Доусона, Алленбі.

— Його Королівська Високість буде присутній на брифінгу,— повідомив Алленбі, піднімаючись сходами.— Захід лише для старших офіцерів, тож вашому сержанту доведеться лишитися за дверима.

Я повернувся до Не Здавайся.

— Ви не проти, сержанте?

— Ні, сер.

— От і добре. Боронь боже, щоб принц зустрів справжнього індійця, подорожуючи країною.

Алленбі зміряв мене ядучим поглядом.

— Він уже знає про загрозу? — запитав я.

— Ні,— відповів Алленбі. Ми переступили останню сходинку й пішли коридором, застеленим килимом.— І буду вдячним, якщо ви про це не згадуватимете.