Абір Мухерджі. Дим і попіл

Я потягся за револьвером і спустився на один проліт, тоді на другий і прикипів до місця. У блідому світлі, що лилося крізь вікно, зчепилися два тіла, борючись у темряві. Я підняв револьвер і завагався. Вистрілити безпечно просто неможливо.

— Стійте!

Нападник однією рукою обхопив Не Здавайся за горло; в долоні стискав ніж, металеве лезо виблиснуло у тьмяному світлі. В іншій руці він тримав револьвер Не Здавайся. Повільно підняв його, прицілившись мені в голову.

— Кинь зброю,— наказав я якомога спокійніше, хоча серце мало не вистрибувало з грудей.

Я намагався опанувати дихання. Не Здавайся, схоже, також важко давався кожен вдих. Чоловік подивився на мене, а тоді похитав головою.

— Я не хочу вбивати вашого друга.— Голос у нього був хрипкий, просочений нікотином.

— Тоді відпустіть його.

— І що? Ви мене пристрелите? — Його пістолет був націлений просто мені в обличчя.

— Ні,— пообіцяв я.— Я не стрілятиму, якщо ви його відпустите. Даю слово.

— Ваше слово? — гірко розреготався він.— Ви поліцейський. Ваше слово нічого не важить.

— Я колишній воєнний,— завважив я, сподіваючись, що хоч би віру у військову честь він зберіг.

— Який полк?

— Десятий піхотний.

Не зовсім так. Більшу частину війни я провів у військовій розвідці, але однострої ми носили й приписані були до фузилерів, а вдаватися в деталі зараз не було часу.

— Я з вами не сварився,— продовжив він.— Але якщо не зробите, як я скажу...— Він посилив хватку навколо горлянки Не Здавайся.— Опустіть зброю. Повільно.

Я зробив паузу, обмірковуючи можливі варіанти, і зрозумів, що вибору не маю.

— Негайно! — Голос видавав його знервованість.

— Гаразд,— погодився я. Тримаючи руки витягнутими і не спускаючи з нього погляду, я повільно нахилився і поклав свій револьвер на підлогу перед собою.

— Штовхніть до мене.

Я виструнчився і зробив так, як він сказав.

— Добре,— похвалив він, нагнувся, потягнувши за собою Не Здавайся. Тоді пересунув у долоню свій пістолет, а мій обхопив пальцями й підвівся.

Несподівано штовхнув до мене Не Здавайся і кинувся бігти коридором.

Сержант мало не збив мене з ніг.

— Усе гаразд? — запитав я, хапаючи його за плечі.

— Так,— кивнув він, потираючи горло рукою.

— Добре. Лишайтесь тут,— наказав я і пройшов повз нього коридором.

Гуркх уже майже дістався вестибюля в дальньому кінці.

Я побіг за ним, не розмірковуючи довго, що робитиму, коли якимось дивом зможу його наздогнати. До будинку він увійшов з ножем, а тепер, завдяки нам із Не Здавайся, був озброєний парою поліцейських револьверів. З іншого боку, якби цей маніяк мене вбив, принаймні позбавив би клопоту пояснювати втрату зброї лорду Таггарту.

Коли я дістався вестибюля, гуркх уже вискочив за двері і збіг сходами, лишивши переляканого охоронця на своєму посту. Я вибіг за ним у ніч і кинувся переслідувати, завернув за ріг і вибіг до провулка, що вів, як мені здалося, від річки, але зрозумів, що відстань між нами збільшується з кожною секундою. У кінці провулка він знову завернув за ріг, і я впустив його з очей, але не зупинявся, доки не відмовили ноги. Дихав я так важко, що легені, здавалося, от-от вибухнуть. Я зупинився. Вулиця порожня. Гуркх зник.

Двадцять шість

аступні десять хвилин я провів, безрезультатно шукаючи гуркха. Смикав замкнені двері будинків, штовхав віконні рами, але врешті-решт здався і похмуро поплентався до резиденції медсестер.

Дихання повернулося до норми, але навантаження погоні не пішло мені на користь.

Не Здавайся чекав на сходах, міцно затиснувши в пальцях сигарету, з обличчя ще не зійшла гримаса шоку. У вестибюлі зібралася зграйка медсестер, хтось в одностроях, хтось у халатах; їхні голоси далеко розносилися в ночі. Вони помітили нас, і поступово запанувала тиша.

— Де охоронець? — запитав я.

— Пішов попередити начальство,— відповіла медсестра середнього віку, англійка, судячи з акценту.— Хто ви такі?

— Ми і є начальство,— заявив я і пішов до сходів. Десь поблизу завила сирена. Незабаром з’явиться військова поліція, і мені не дуже хочеться тут бути, коли вони приїдуть. Мені потрібно лише забрати міс Рувель, і можна їхати.

Я знову піднявся на третій поверх і пройшов коридором. Двері Рувель були відчинені, кімната порожня. Жодних ознак її валізки.

— Де вона? — почув я за спиною голос Не Здавайся. — Зникла,— тільки й відповів я.

Не бажаючи привертати увагу військової поліції, ми спустилися задніми сходами, тими самими, де за пів години до того так безцеремонно віддали свою зброю недоростку-непальцю з ножем. Деякі з кімнат на першому поверсі були порожніми й замкненими, їхні мешканці вирішили полишити своє житло й зібратися у вестибюлі, тож ми просто вийшли через вікно однієї, розташованої в задній частині будинку.

— Що тепер? — поцікавився Не Здавайся, доки ми йшли до автомобіля.

Я спробував поставити себе на місце дівчини, зрозуміти, про що вона могла міркувати. Хтось щойно намагався її убити. Замість того щоб лишитись і чекати, доки ми повернемось, вона втекла. Можливо, боялася, що ми не зможемо її захистити, а можливо, через те, що не схотіла нам чогось розповісти.