Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Він мертвий,— відрізав я.— Убитий. Способом, дуже схожим на той, яким убили вашу подругу Рут Фернандес,— я постукав по фігурці вбитої медсестри на світлині,— і цього чоловіка,— я вказав на чоловіка з Тангри зі схрещеними ногами.— Усі троє вбиті тим самим способом за останні сімдесят дві години. Один у ніч. Що означає, варто чекати на ще одну жертву...— для більшого ефекту я подивився на годинника,— ...будь-якої миті.

Я підсунув світлину ближче до неї.

— Ви теж тут є. Тож один шанс із п’яти, що наступною будете ви. Не дуже велика ймовірність, але й не надто оптимістична, якщо на кону ваше життя. Тож пропоную співпрацю з нами.

Я спостерігав за реакцією, яку викликали мої слова, коли вона їх усвідомила; як розтанула її бравада, і переді мною лишилося перелякане дівчисько.

Хитаючись, вона дійшла до ліжка й сіла, розправила москітну сітку. Ну точнісінько людина після контузії. Я взяв стільця з-за столу й сів навпроти неї.

— Міс Рувель,— почав я,— що Данлоп робив тут, у шпиталі?

— Проводив дослідження,— відповіла вона, не підводячи очей.— Більше я вам сказати не можу. Мене змусили підписати папери, що я ніколи нікому не розповідатиму.

— Ви мусите розповісти мені,— наполягав я.— Від цього залежать життя.

Вона змахнула сльозинку в куточку ока.

— Не можу. Вам потрібно поговорити з полковником Маꥳром.

Я вирішив змінити тактику.

Узяв світлину.

— Хто ці люди?

— Вам потрібні їхні імена? — запитала вона.

— Так, але ж це груповий портрет. Що це за група?

Рувель відкинула з обличчя пасмо волосся.

— Цих людей виділили допомагати Данлопу в його роботі... крім директора, полковника Маꥳра, звісно. Він голова шпиталю, тож з’являється на всіх групових світлинах.

— А це що за чоловік? — Я вказав на вбитого в Тангрі.

Вона придивилася уважніше. Схоже, впізнала його, але не хотіла називати ім’я.

— Таманг,— нарешті сказала вона.— Пріо Таманг. Гадаю, зараз він працює в інтенданта шпиталю, хоча останнім часом я його не бачила.

— Навіщо помічнику інтенданта фотографуватися разом з усіма?

Вона похитала головою.

— На той час він був санітаром. Тоді у нас було багато гуркхів. Таманг родом із Непалу. Здається, його послали до нас, бо він розмовляв їхньою мовою.

Щось тут не те.

— Навіщо Данлопу для дослідження людина, що розмовляє непальською? — уточнив я.

— Я ж казала. Не можу про це розповідати.

Я перевернув світлину й показав слова на звороті.

— «Барракпур, січень 1918 р.». Це правильно?

Вона повільно кивнула.

— Якщо тут так написано, я не маю причин сумніватися.

Я знову перевернув фото і вказав на Рут Фернандес.

— Проблема в тому, що згідно з послужним списком сестри Фернандес, у січні 1918 року в Барракпурі її не було. Не було навіть у Бенгалії. Тож як вона опинилася на цій світлині?

Рувель нахмурила брови.

— Тобто її не було в Бенгалії? А де ж вона була?

— У Равалпінді.

Рувель сполотніла. Гірко розсміялася.

— Як ви сподіваєтесь зупинити вбивцю, коли так багато не знаєте?

— То розкажіть мені! — вигукнув я, подавшись уперед і схопивши її за руку.

Вона вирвалася.

— Я вам більше нічого не можу сказати.— Вона підвелася з ліжка, пройшла до дверей і відчинила їх.— А тепер, будь ласка, йдіть.

Я підвівся зі стільця і пішов за нею.

— Єдиний, хто може відповісти на всі ваші питання,— полковник Маꥳр,— сказала вона.— Пропоную розпитати його.

Двадцять п’ять

покинув Матильду Рувель з обіцянкою повернутися, щойно поговорю з Маꥳром. Наказав їй зібрати речі і домовитися з кимось із друзів провести ніч у них, десь у військовому містечку, і сказав, що доставлю її туди особисто, і не тому, що я такий галантний кавалер, а тому, що хочу знати, де саме вона перебуватиме.

Намагаючись осмислити протиріччя я вийшов у туман. Рувель була знайома з Фернандес під час війни. Вона твердо переконана, що Фернандес була в Барракпурів 1917-1918 роках, хоча слово «Равалпінді» викликало у неї якісь спогади; її реакцію я і досі не міг збагнути.

Я вийшов із будинку в ніч, пройшов повз місцевого сипая в білому халаті поверх однострою, який стояв, притулившись до стіни, і курив цигарку. Запах дешевого тютюну бальзамом пролився на мої синапси, і я не зміг устояти: зупинився, щоб запалити сигарету, і лише тоді швидко покрокував у напрямку квартири полковника Маꥳра, адресу якого продиктувала Матильда Рувель.

Не пройшов я і пари сотень ярдів, як наштовхнувся на Не Здавайся, який вигулькнув із темряви.

— Його там немає,— повідомив сержант.

— Тобто його там немає? — здивувався я.— Де ж тоді він?

— Не знаю, сер. Його денщик стверджує, що полковник не мав планів на вечір, але приблизно годину тому йому зателефонували. За п’ятнадцять хвилин під’їхав автомобіль, і вони з дружиною кудись поїхали.

— Я так розумію, куди їде, він не сказав?

— Ні, сер. І не обмовився, коли повернеться.

— Ти запитав, як полковник відреагував на телефонний дзвінок?

— Так, сер. Денщик сказав, що мене це не стосується. Повернімося й натиснемо на нього?

— Денщик Маꥳра,— уточнив я,— британець чи індус?

— Індус.