Абір Мухерджі. Дим і попіл

Мало того, ми вперше їхали випередити події, а не розплутувати їх. Відповіді, щонайменше деякі з них, потрібно шукати в Барракпурі, і я був рішуче налаштований їх знайти.

— Спочатку поговоримо з сестрою Рувель,— сказав я.

Не Здавайся вразив мій вибір.

— Чи не є логічним припустити, що наступною жертвою буде полковник Маꥳр, сер?

— Як подивитись,— відповів я.

— Тобто?

— Усе залежить від того, чи хочемо ми розв’язати цю справу, чи ні. Маꥳр військовий. Він не розповість нам нічого, що спочатку не перевірить через відповідні канали. І навіть якщо «Відділ Н» якимось дивом не помітив, як ми від’їжджали від похоронного бюро, можете не сумніватися, що не мине і п’яти хвилин, як ми заведемо розмову з нашим добрим полковником, і вони з’являться. До того ж,— провадив я далі,— його зміна вже закінчилася, і відстежувати його — це витрачати час. Сестра Рувель, з іншого боку, ймовірніше розповість нам те, що ми хочемо дізнатися. Знайти її, найпевніше, можна в резиденції медсестер, і вона точно знає адресу Маꥳра. У будь-якому разі,— закінчив я,— якщо їм обом загрожує небезпека бути вбитими, першою я би врятував її.

Кімнати медсестер розташувалися в спартанській практичній прибудові, трохи поодаль від головного корпусу шпиталю. Водій зупинив автомобіль, ми з Не Здавайся вистрибнули і кинулися до сходів, що вели до відчинених дверей. Ніч була холодною, сюрчання цвіркунів зливалося з цоканням двигуна, що почав охолоджуватись.

У вестибюлі за хитким дерев’яним столом сидів охоронець у вилинялій блакитній сорочці й читав місцеву газету. Я витяг своє посвідчення і сунув йому під газету й під ніс.

Він мляво звів очі.

— Так?

— Кімната сестри Рувель,— кинув я.— Швидко!

— Третій поверх,— промовив він, повівши носом у бік сходів.— Кімната шість... або сім?

Ми з Не Здавайся побігли вгору, перестрибуючи через одну сходинку... принаймні перший проліт. Тоді я просто крокував угору якомога швидше. Кімнати шість і сім були в дальньому кінці, одна навпроти одної по обидві боки вузенького коридору, пофарбованого у гірчично-жовтий. Кожен із нас обрав собі двері, постукав і, коли нічого не сталося, постукав іще раз.

Першими відчинилися двері сьомої. Визирнула огрядна жінка в зім’ятому бавовняному халаті.

— Ми шукаємо сестру Рувель,— сказав я.

За моєю спиною відчинилися двері кімнати шість.

— Що ви тут робите о такій порі, капітане? — запитав знайомий голос. Я озирнувся. Матильда Рувель дивилася на мене так, ніби побачила привид Наполеона.

— Міс Рувель,— заявив я,— мені треба з вами поговорити.

Жінка з кімнати сім так і стояла на порозі і навіть не збиралася повертатися до своїх справ.

— Можна обговорити це у вашій кімнаті?

— Це так незвично, капітане,— запротестувала вона. Вигляд у неї був дуже втомленим, під очима залягли темні тіні.

— Ви маєте рацію. Дуже незвично. Саме тому ми й мусимо поговорити з вами просто зараз. Тож чи можна?..— Я махнув рукою в кімнату за нею.

Вона занервувала.

— Це проти всіх правил. Нам не можна запрошувати чоловіків до своїх кімнат.

— Ми не чоловіки,— завважив Не Здавайся,— ми поліція!

Вона на мить завагалася.

— Добре, заходьте.

Я похитав головою, почувши коментар сержанта, й увійшов.

Кімнатка була крихітною, із меблів лише маленький стіл і стілець, шафа і вузеньке ліжко з піднятою москітною сіткою. Я поглянув на годинник. Ще й восьмої немає.

— Сподіваюся, ми вас не розбудили?

Вона похитала головою.

— Хоча я вже збиралася лягати. Моя зміна починається о п’ятій.

Мені раптом спало на думку, що говорити з міс Рувель необов’язково одразу нам обом — Не Здавайся та мені.

— Ви маєте адресу полковника Маꥳра? — запитав я.

— Про це можна було і в коридорі спитати.

— У мене ще багато питань, крім цього,— пояснив я,— а часу обмаль, тож якщо ви будете такі люб’язні й відповісте, то ми продовжимо.

Вона назвала адресу і розповіла, як доїхати, Не Здавайся старанно занотував усе у своєму записничку.

— Рушайте туди, сержанте,— наказав я.— Приєднаюся до вас, щойно закінчу.

Не Здавайся кивнув і повернувся до дверей.

— Ну от,— промовила вона, щойно двері зачинилися.— Тепер, будь ласка, поясніть, що вам потрібно.

На обличчі дівчини застигла тривога, хоча що її викликало — чи то перспектива лишитись у кімнаті наодинці з незнайомцем, чи ще щось,— було неясно.

Я дістав світлину, яку Не Здавайся поцупив із будинку Данлопа, і вказав на Аластера Данлопа.

— Ви знаєте, хто це?

Вона підвела на мене очі.

— Звідки вона у вас?

— Вас це не стосується. Будь ласка, назвіть цього чоловіка.

— Це месьє Данлоп. Він був тут під час війни, здається.

— Що він тут робив?

Вона знизала плечима так, як це роблять французи. Можливо, вона й народилася в Індії, але в деяких речах була такою ж французькою, як і пачка «Ґолуаз».

— Вам краще спитати це у директора, полковника Маꥳра.

— Я питаю у вас.

— А я вам кажу, що не знаю.

Голос у неї був рішучим, але по очах було видно, що вона ухиляється. Часу на ігри я не мав.