Абір Мухерджі. Дим і попіл

Щасливці відбулися тільки пухирями: нестерпними, невиліковними ураженнями на шиї, тілі й кінцівках. Більшість жертв осліпли. Інші повільно задихнулися.

Спершу ми називали його іпритом, на честь міста Іпр, де його вперше застосували, і тому, що це все, що ми про нього знали. Пізніше відкрили, що це складний концентрат дихлориду сірки та етилену: в’язка солонувата рідина, що пахне хроном; і що це цитотоксичний засіб — він атакує кожну живу клітину, якої торкається.

За словами Рувель, експерименти почалися восени 1917 року. Данлоп та його помічники приїхали до Барракпуру і почали проводити експерименти, метою яких було розробити наш власний гірчичний газ — ефективніший і токсичніший.

Після фіаско в Дарданеллах військові, вважаючи, що на азіатів газ впливає не так, як на білих, захотіли розробити зброю, яка буде ефективною проти всіх ворожих сил, включно з турками. Я бачив вплив отруйного газу на війні. Спостерігав, як люди помирають в агонії, коли газ випалює їм очі й легені; бачив і таких, що перерізали собі горлянку, коли більше не в змозі були витримати біль. Завданням Данлопа було вирахувати мінімальну кількість газу, що вела до фатальних наслідків. Урешті, то були часи війни. Усього не вистачало, і не було сенсу марнувати матеріал. Що ж до людей, лабораторних щурів, над якими проводили експерименти, то їх вибирали переважно з найстійкіших полків — гуркхів і сикхів — і казали, що газ зробить їх сильнішими; їхнє подальше мовчання купувалося обіцянкою кількох нікчемних рупій.

Усе почало прояснюватися. «Рівалпінді» — ось причина загибелі Данлопа, Рут Фернандес і Пріо Таманга. Причина того, що Матильда Рувель тікала, а військові взяли під захист полковника Маꥳра. Це також пояснювало бажання «Відділу Н» знати, що я робив в опійному притоні тієї ночі, коли було вбито Таманга, і завзятість, з якою вони не дали мені допитати Антею Данлоп. Утім, лишилося кілька питань. Хто той гуркх, що вбиває злочинців із «Равалпінді»? Як він пов’язаний із цим проектом? Навіщо ці ритуальні удари в груди й вирвані очі? І, найважливіше, хто наступний у списку?

Я вийшов на набережну і під ліхтарем знову дістав світлину й розглянув обличчя. На додачу до шести осіб, яких нам удалося ідентифікувати, було ще двоє білих офіцерів; вони стояли одразу за Данлопом. Схоже, його помічники. Моє перше завдання — визначити їхнє місце розташування.

Я запхав світлину в кишеню і пішов у напрямку вокзалу, де, як я сподівався, на мене чекав Не Здавайся.

— Її і сліду немає,— повідомив Не Здавайся, спускаючись з платформи вокзалу.

— Усе гаразд,— відповів я.— Я її знайшов.

На обличчі сержанта промайнуло здивування.

— Де?

— На річці. На переправі.

— І де вона?

— Прямує до Чандернагуру,— сказав я.

— Ви її відпустили?

Я кивнув.

— Ми уклали угоду. Вона розповідає те, що я хочу знати, а я її відпускаю.

Не Здавайся аж очі витріщив.

— Що ж вона розповіла?

— Довга історія, зараз на неї нема часу. Розповім у автомобілі.

— Помста,— виснував я, виклавши деталі зізнання Рувель, доки наш автомобільчик їхав до міста.— Наш убивця влаштував вендету проти певних осіб, які проводили серію експериментів із отруйним газом на солдатах; операція отримала кодову назву «Равалпінді» і проходила 1917 року.

— Гадаєте, це один із тих, над ким проводились експерименти?

— Припускаю. У такому разі ми мусимо побачити записи про всіх піддослідних.

Сержант мовчки обмірковував почуте; чоло його зібралося зморшками, як зоране поле.

— Не хвилюйтеся,— заспокоїв я його.— Ми не зламуватимемо архів у Барракпурі, щоб їх знайти. «Відділ Н» так само рішуче налаштований знайти свого хлопця, як і я, настав час і їм попрацювати. До того ж я втомився.

Не Здавайся поморщився.

— Річ не в тім, сер.

— А в чому?

— Навіщо так довго чекати?

— Прошу?

— Якщо експерименти проходили 1917 року, чому убивця чекав майже п’ять років, щоб помститися?

Слушне питання. Я дивився на дорогу і намагався сформулювати відповідь, але натомість відчув лише нудоту в шлунку та біль у кістках. Узяв пляшечку з гарбузовим напоєм і зробив ковток.

Мій годинник, як завжди, зупинився, доки ми розважалися в Барракпурі, але свіжість повітря підказувала, що було вже добряче за північ. Я міг би запитати у Не Здавайся, але тоді ми знову б почали сперечатися, чому я досі не полагодив годинник чи не купив новий. А річ у тім, що це єдина річ, яку я успадкував від свого батька. Цей часомір пройшов зі мною війну у Франції і відтоді вже не був таким, як раніше. Полагодити його не спромігся найкращий годинникар у Гаттон Ґарден, а про те, щоб дозволити якомусь калькуттському реміснику сунути пальці в його нутрощі, і мови не було.

Я потер очі, проганяючи втому; автомобіль наближався до Коледж-стрит. Біля нашої квартири на Премчанд-Борал-стрит стояв довгий чорний автомобіль, від якого тхнуло загрозою, як від бомби, що не розірвалася. Дуже схожий на той, в якому «Відділ Н» відвіз мене до Тангри після того, як я лишив уміст свого шлунка в кабінеті Доусона. Якщо на черзі була ще одна подорож у ньому через усе місто, лишалося сподіватись, що його гарненько вичистили.