Абір Мухерджі. Дим і попіл

— Не думаю, що їх це зацікавить. Я щойно сказав Алленбі, що ми збираємось заарештувати місіс Данлоп, а він навіть не спитав чому. Хоч би що там було, ви ж не захочете лишити цю справу «Відділу Н», і я також,— додав я.— Саме тому і влаштували ту маленьку виставу з вашим приятелем у тюрбані. Ви могли вказати на обличчя на світлині Алленбі і вберегли б себе від побиття, але не зробили цього. До того ж гадаю, що начальство Алленбі вже знає про зв’язок між Данлопом і Фернандес. Навіщо ще їм так безцеремонно видаляти нас зі сцени? Хай там як, але те, що відбувається тут, набагато серйозніше за незадоволеного індуса, який ріже горлянки іноземцям, і моя інтуїція підказує, що військовій розвідці вже відомо, що зараз коїться. Тому вони так швидко і приїхали — намагаються утримати справу під ковпаком.

— А як сюди вписується ваш убитий наркоторговець із Тангри? — поцікавився Не Здавайся.— Ви впевнені, що зв’язок існує?

— Його прирізали у такий самий спосіб. Власне,— промовив я, наказавши водію зупинитись,— чому б вам самому на нього не глянути?

Тридцять хвилин по тому, після того як ми завернули на Премчанд-Борал-стрит за фляжкою гарбузового напою і пережили хвилю протестів з боку Не Здавайся щодо недоцільності подальшого дратування вояків, ми ступили на територію Тангри.

— Це божевілля,— вкотре повторив він.— Спробувати пробратися в будинок, який напевно й досі під охороною, а вас уже особисто попереджали не наближатися до нього, ще й упіймали, коли ви з нього виходили. Чисте божевілля.

— Питання не обговорюється,— заявив я.

Коли водій зупинився, світло вже згасало, дим від нещодавно запаленого вогню висів у сірих сутінках. Ми з Не Здавайся вийшли. Останню милю нашої подорожі подолали пішки під покровом ночі.

Йшли, тримаючись ближче до стін будинків, що ліпилися один до одного у вузькому провулку.

— Як ми проберемося всередину так, щоб нас не помітили? — поскаржився Не Здавайся.— Вони точно стежать за вікнами та дверями.

— Вам варто мати більше віри в мене, сержанте,— відповів я.— Є план.

— Невже? Якщо вам не важко, поділіться зі мною.

— Дах,— пояснив я.— Саме так я і вибрався, уникнувши поліції моралі, коли та влаштувала облаву кілька ночей тому. І так убивця проник до будинку Аластера Данлопа. Сподіваюся, що наші друзі з військової розвідки або забули про це, або їм просто не вистачає людей, щоб стежити за дахом.

— А якщо стежать?

Я поплескав його по плечу.

— Вам усе одно не варто надто цим перейматись. Коли ми дістанемося до місця, буде темно, а я набагато більша мішень, ніж ви. Ваша здатність видавати себе за паличника[21] гарантує вам цілковиту безпеку. Вони будуть зайняті тим, щоб улучити в мене, і вас просто не помітять.

Слова мої, напевне, дали йому спокій, якого йому так бракувало, бо решту дороги ми подолали у відносній тиші. Вулиці були майже порожні. Святвечір, тож богобоязні китайці Тангри, навернені в християнство єзуїтами, баптистами і тільки Господу відомо якими ще напрямками істинної віри, сиділи вдома, поводилися по-недільному й готувалися до опівнічної служби, під час якої проголосять народження Месії, а вулиці полишили собакам та нужденним.

— Ось,— указав я на високу купу сміття під стіною приземкуватої цегляної будівлі,— наші сходи.

Будинок мав низький дах із теракотової черепиці, укладеної на бамбукові балки, і непевно тулився до вищої, двоповерхової споруди. Не Здавайся із сумнівом оглянув хижку.

— Ви впевнені, що він витримає нашу вагу? Сумніваюся, що мешканці зрадіють, якщо до них крізь дах проваляться двоє поліціянтів.

— Усе буде добре,— заспокоїв його я і почав дертися купою сміття.— До того ж, якщо провалимось крізь дах, завжди можна сказати, що ми ангели, і видати це за різдвяне диво.

Сморід від сміття йшов такий, що я мало не передумав, але вперто поліз далі і скоро вхопився за край черепиці й підтягнувся вгору. Обернувся і простягнув руку допомоги Не Здавайся, на обличчі якого застигла така гримаса, ніби він уступив у щось огидне. Він заліз і сів поруч зі мною. Знизу до нас долинув приглушений звук балаканини. Розібрати мову було важко, але каденції дозволяли припустити, що це звичайні ритми сімейної розмови, а не тривога від того, що хтось почув, як два копи деруться на дах. Ми повільно розвернулися і, чіпляючись за черепицю, посунулися до стіни суміжного будинку. Цього разу Не Здавайся йшов першим; він перестрибнув вузький проміжок і опинився на карнизі над зачиненими на засув віконницями. Я стрибнув за ним і примудрився штовхнути його ногою. Сержант підтягнувся, перекинув себе через край даху і приземлився з глухим ударом. На мить він зник із поля зору, тоді, похитуючись, з’явилася його голова над парапетом, ніби в результаті падіння вона відділилася від тіла. Він поглянув униз, посміхнувся і нахилився, протягуючи мені руку. Я схопився і подерся стіною. Раптом він рвучко подався вперед, і на секунду мені здалося, що я добився лише того, що стягнув дрібного бенгальця, але він відновив рівновагу, упершись у дах, напружився і підтягнув мене вгору.