7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

болгарський прозаїк Богуміл Ангелов, мабуть, ти все-таки закоха-лася в цього пройдисвіта, інакше навіщо змінювати стать, статеві

стосунки — взагалі річ зовсім непевна, сьогодні ти, а завтра хтось

інший, тому краще хай усюди будеш тільки ти, на всіх портретах

витончених зірок Золотої епохи Голлівуду, чи то пак Боллівуду, бо

зараз це значно більш актуально, мільярд мешканців комунальної

квартири набирають такого незручного вигляду в цих картонних

коробках, вештаєшся сходами туди-сюди, думаєш, який п’яний Ешер

побудував за своїми кресленнями цю п’янку конструкцію, розша-рування кахлів на стелі чи на підлозі, тому що більше не зрозуміло, де стеля, де підлога, вона пнеться туди, щоб побачити, що він там

робить на горищі з телескопом — справжнє дитинча, думає з ніжністю

вона, чоловіки — це просто твої діти, яких у тебе ніколи не буде, пригорнути й приголубити, а потім викинути на смітник, хай

замерзають там, мов приблудні кошенята, або під машиною — як

вони роблять це на машині, такі мініатюрні жінки, які не ослизають

у безодню, підкладають під ніжки шафи такі товстелезні тлумачні

словники на кшталт Брокгауза та Ефрона, вона дивиться в тебе і

нічого там не бачить, ця безодня вічного тлумачення написаних слів, не бачить нічого, але силкується зрозуміти, отже заслужений поет

Якутії Анамподест Шварценберг закоханий в дівчину, тінь якої у

вітрині він колись бачив у формі хлопчика в шкільній формі та з

портфелем — тоді ще були портфелі, але на них уже наклеювали

таких милих Міккі-Маусів, такі пошарпані коричневі портфелі зі

замінювача шкіри, але вона — уже не він, він просто купив тоді

ромову бабу, в часи вічного дефіциту тепла ромова баба теж

згодиться — це навіть дуже приємно, він силкується згадати, де

бачив її раніше, але не впізнає ці риси, вдало розтиражовані

мільйонами примірників глянцевих журналів для підлітків будь-якого віку, вона не хоче нічого розуміти в цьому житті — воно їй

просто не до смаку — просто фарбує повіки-губи-нігті — такий

французький манікюр, бо нігті мають бути доглянутими, інакше

приходиш на якусь фірму, а у працівниць — хатніх домогосподарок

у охайних фартушках — просто недоглянуті нігті, і в тебе виривається

зойк розпачу, і ти вже просто не знаєш, як діяти далі в цій нестандартній

54

ситуації, скільки ти себе знав, ти завжди грав якусь роль, саме через

це актори втрачають органіку в реальному житті, грають роль, яка

їм не пасує, але так само переконливо, переконують себе та інших

у невдачі ще однієї спроби, кровожерливий автор п’єси розсаджує

їх колом, змушує вимовляти якісь слова: «Доброго ранку. Мене

звати Отто фон Шмульц, поет і алкоголік, мешкаю на задвірках

невідомо якої імперії, бо все настільки переплелося за стільки років, просто вавилонське стовпотворіння народів, від слова “стовп”», Олександрійський стовп Олександрії, пишу невідомо якою мовою, насправді зараз у моді верлібри, їх легше перекладати, вони змушу-ють замислитися над речами, яких взагалі не існує, і нікому не

спало б на думку замислюватися над ними — наприклад, кохання, його визначення апофатичне, усі знають, як погано, коли воно

відсутнє, але ніхто не замислюється, що ти будеш робити, коли з

тебе викачають усе повітря і ти перетворишся на кульку без гелію, на самотню кульку, яка лежить, вдрукована в асфальт, перехожі

наступають на неї своїми конвертами, вони взагалі люблять лише

наступати, ці варвари Нового Середньовіччя, пращі та стріли, бом-барди і машини для метання вогню, вогню й полум’я, тут ми пере-ходимо до його джерела. «Доброго дня, мене звати Агнешка — це

ім’я, яке не зобов’язує ні до чого і нічого не означає. Його не

можна вставити в жодне прислів’я, розбити на склади, зосередитися

на ньому й медитувати, поки не настане ранок або поки не прийдуть

сусіди з дешевим вином Молдавії, так, колись там теж були дешеві

непоживні вина, але це вже якась антиреклама, не ті, хто володіє

інформацією, володіє світом, а ті, хто її створює, мене звуть Агнешка, але я більше не впевнена в цьому, з того часу, як він подивився на

мене своїми сірими очима з цятками на роговиці». Якого кольору

були цятки, я не зрозуміла, але це було вже не важливо, коли є

можливість говорити, краще нею скористатися, отже, я підійшла до

нього і заговорила. «Овва, ви вмієте розмовляти? Не очікував цього

від такої красуні», — щиро здивувався він. Мені було неприємно це

чути, але я проковтнула навіть таку образу, бо від нього була готова

прийняти будь-яку отруту — чар-зілля в шкалику для шоту, який

треба випивати одним махом, інакше почнеться гикавка, мабуть.

Зачарованість мовою ще нікого не доводила до добра, ми стали

більше ніж чоловіком і дружиною — поетом і секретаркою, насправді

невідомо, які в поета можуть бути секрети, особливо якщо він

інтимний лірик, але непересічна особистість вимагала вічної втоми

55

від сірої буденності, він міг отримати що завгодно, але зробив саме

такий вибір — жити у замку зі мною. Ні, до чого тут архітектура — це