7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

розпіарені дружини декабристів жили в досить шикарних умовах, там був такий салон, що дай Бог кожному, та й узагалі, скільки там

їх туди поїхало — одиниці, а більшість дружин одразу своїх чоловіків

покинули». Агнешка хоче їхати з ним, раптом фон Шмульц отримує

грант та їде в письменницьку резиденцію в подільський замок, Агнешка навчається в’язати віники, самотужки робить масло й сир, почувається так, наче потрапила в часи розвиненого феодалізму, фон Шмульц пише поему та відсилає її шматками замовнику, як

можна по цих розрізнених шматках судити про ціле, спить, укрив-шись картатим пледом, сама вирощує картоплю на балконі — так, тут є балкон, усе досить сучасно, обладнане, як п’ятизірковий готель, фон Шмульц пише й пише свої римовані доповіді, та відсилає їх

своєму невідомому адресату, поки Агнешка бачить кольорові

сновидіння, які зранку все одно забуває, скуповує магічні амулети, які допоможуть привернути його увагу, колись фон Шмульца

покинула дружина, або кохана жінка, тому що він мріяв про консер-вативну родину із взаємною повагою і чоловічим авторитаризмом, як він розповідав Агнешці, вона мліла від цих розповідей — чомусь

розчулювало, хоча ще рік тому вона ніколи не могла б подумати, що

її розчулюватимуть подібні речі, скоріше навпаки. Фон Шмульца

покинула дружина або кохана жінка — це вже несуттєво, він не зміг

отримати владу над тим, хто емоційно залежить від нього, написав

у своєму блозі, що сидить на березі озера, надто спився для того, щоб викладати філософію архітектурного постмодернізму, і більше

ви його ніколи не побачите, і справді Агнешка більше ніколи б його

не побачила, але він написав їй листа із запрошення приїхати до

нього у замок, вона зібрала свій рюкзачок і ось вона тут, ні, вони

сплять у різних кімнатах, за вікном іноді хтось б’є у тамтами, звідки

тут візьмуться тамтами, але звідкись же вони тут взялися. «Ні, це

не може бути він, — каже Агнешка Арсенію, — він не такий, йому

взагалі не до того. До речі, а ти знаєш, що Серафима насправді —

чоловік? Так, вигляд вона має досить жіночний, попри свій зріст

зірки аматорської баскетбольної команди, але насправді — це

просто сукня й перука, білява перука з пачіски, і різні домішки до

обличчя, не знаю, чому їй так подобається». Серафима фотографує

лише меблі, їй не подобається знімати людей — мертва меблева

50

природа набагато цікавіша, у деревині порпаються й вовтузяться

маленькі невидимі неозброєним оком жучки-деревоточці, роблять

такі маленькі дірочки в деревині, поки що жодної небезпеки, але

раптом меблі розвалюються на пошматовані залишки плоті, тому

їх треба обробляти спеціальними речовинами, які не дають дерево-точцям змоги вилізти на поверхню, вони назавжди залишаються в

своїй домівці-гробниці, такій старовинній пазуристій скелястій

стелі, на якій висить люстра з бульбашками. Серафимі подобається

бути жінкою, бо жінки можуть носити спідниці, та фарбуватися, та

прискатися такими масними п’янкими парфумами, і взагалі їй

подобається подобатися і не платити за рахунками, якось Анамподест

запросив її на вечерю з червоним вином та восьминогами, вона

погодилась, бо їй чомусь стало цікаво. Він нагадував великого жука

ще не визначеного науковцями виду, який обмацував її постать

своїми пухирчатими мацаками, знаходить магічний кришталь розбитого дзеркального бокала в її правій долоні та виймає його жвалом, чи що там у нього, Серафимі дуже цікаво, але водночас страшно, стосунки між чоловіком і жінкою — це надто природно, а вона надає

перевагу штучності, саме тому вона не зовсім жінка і зовсім не

чоловік, але Анамподест у це все одно не повірить, він прямолінійний, як травневий шторм на Чорному морі, йому ніколи нічого не

доведеш і не поясниш, Анамподест починає читати свої вірші, бо, зрештою, він все ж заслужений поет Якутії, нагадує канарку, яка

співає без слів, або папугу, яка повторює слова, незрозумілі для неї, так виразно і з таким напором певності, що йому починаєш вірити.

Маленький хвилястий папужка, але ж папужки не розмовляють

навіть самі з собою, їх неможливо нічому навчити. Серафимі швидко

набридає вся ця маячня про безмірну й безжальну любов до рідного

краю, який чомусь називається малою батьківщиною, наче у

людини є декілька батьківщин, і одна з них така велика, що знаходиться поза межами розуміння, батьківщина Серафими — це її

фотоапарат, і подібні заяви часто ображають почуття тих, хто вірить

у невидиме, потойбічне й розлите у повітрі, Серафима вдає, що їй

душно і взагалі вона прагне піти геть, Анамподест не збирається їй

в цьому перешкоджати — він надто занурений в пережовування

фактів своєї біографії в римованій формі, лише іноді виринає його

голова, вкрита ряскою та вареними пухирцями шкіри восьминога, Серафимі хочеться натиснути на цю голову та не відпускати її доти, доки не підуть мильні бульбашки поверхнею озерної гладі, вона

51

хоче жити в Озерному краї, водоймами якого плавають такі цікавезні

покручі, досі не досліджені науковцями, але вони бувають набрид-ливими, тягнуться жвалами до шиї, кажуть: «Ми з древньої

безсмертної касти вампірів, зараз ми тимчасово належимо до