7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

був просто привід. Точніше, привид. Ви знаєте, що в замку мешкають привиди? Коли роман закінчується, його так шкода відпускати, відпускати свою дитину у світ, там з ним може статися що завгодно, а зараз він належить лише тобі, формуєш його за своїм образом і

подобою, і жодних образ із будь-якого боку. А як він там без тебе.

І коли треба ставити крапку? Ти думаєш, що тобі підкаже якесь

особливе шосте чуття, але такі романи пишуться вічно — ніколи не

відпускала б його хвилясте волосся, вирвала б пасмо на пам’ять, і

щоб більше вони ніколи на цьому місці не росли, хай залишиться

ця мітка, але він завжди буде подобатися жінкам — він ізз тих, хто

завжди подобається, яка б відсутність зачіски не зіяла неприродно

у нього на голові, їм подарували два квитки в театр — хтось не

захотів іти на «Короля Ліра», отже квитки віддали їм, хоча можна

було продати біля входу, адже люди сиділи в проході на приставних

стільцях, їм дісталися місця в різних рядах, вона просто дуже боялася, що він піде і вона ніколи його не побачить, як той герцог, якому викололи очі і він більше не міг читати газету, соромно

зізнатися в цьому, але вона не знала сюжету п’єсі, бачила якісь

епізоди зі старого кіно, але вони ніяк не складалися в цілісну

картину, а зараз у неї просто не було сил слідкувати за сюжетом, вона вигадувала варіанти розвитку подій, які могли б задовольнити

її уяву, він випив трохи коньяку в буфеті, або він випив занадто

багато коньяку в буфеті і притиснув її до себе так гаряче й пристрасно, як там навчають зображати пристрасть у театрі, і вона

просто зомліла, не зважаючи на жодну сценографію. Але ні, дикий

олень відвіз її на край світу і полишив там, вона сидить десь в тундрі, або де там мешкають дикі олені, і перебирає в пам’яті всі можливі

та неможливі варіанти, кохання ніколи не проходить і залишається, коли ти покинутий напризволяще — якісь перебірки плоті навколо, нічого не навіює ніщо, не виринає на поверхню. Поет — це завжди

шпигун, його вторинність відносно цієї тундри просто вражає, он

хтось тягне за собою велетенський шмат білочки — мурахоїд якийсь, чи що, тварини в жодному разі не цікавіші за людей, хто сказав, що

я більше люблю тварин, вона сидить там і дивиться на мох, бо в

дитячих атласах вчили шукати Північ за мохом, але вона ніколи не

розуміла того, що їй дасть знання місця розташування Півночі, ще

шукала на небі Чумацький шлях, ковш Ведмедиці — заворожували

56

ці назви, він покинув її тут і поїхав додому на таксі, вони всі чинять

так врешті решт, і нічого тут не поробиш, ні, вони не винні в

цьому — така в них природа, просто жінки дуже погано орієнтуються

в просторі, тому хай розраховують лише на себе, це кара — їхній

просторовий кретинізм, сидить тут на якійсь лавці, укрита пледом

з сусідньої кав’ярні, просто хтось пішов у кав’ярню, а потім виніс

з неї плед, і що ж тут поганого, якщо вона все одно зачинялася, і

ось тут сидить вона, як вічний безбатченко й безхатченко, людина — це

острів, острів на асфальті. Такий острівець безпеки, який ніколи не

омине жоден автомобіль, вона хотіла б забути його, але він увесь

час повертається до неї, миготить фарами, розповідає смішні історії

з життя. Не настільки ж вона дурна, щоб повірити йому, розповідала, що не можна носити сорочки з брудними комірцями, бо що поду-мають люди. Доброго вам ланчу, добродії, я — Анамподест Шварценберг, насправді теж алкоголік, але зчудований не спиртовмісними

рідинами, як вам могло б здатися, на перший погляд, спирт дуже

швидко випаровується, ти сидиш як дурень і дивишся на цю жінку, і ось вона вже більше не фея, якщо колись нею була, але куди тепер

її подіти, стільки разів навідувався до РАГСу, що навіть просто забув

тоді дорогу — це називається «витіснення», а їй було так самотньо —

насправді це просто благодійний внесок, чому б не зробити добру

справу, таке собі волонтерство, вона казала, що ми зустрічалися

раніше, але я нічого такого не пам’ятав, це просто якісь грайливі

натяки на непрозорі обставини, бо у своєму житті я зустрічав дуже

багатьох жінок, і всіх їх досі кохаю, можете мені повірити. А вона

досі досить мила дівчинка, ніхто не дає їй більше як тринадцять

років, як би вона цього не хотіла, тіло чинить якийсь незрозумілий

супротив, майструє перепони між собою та світом, які ніхто не може

подолати, я намагався, але тіло живе своїм життям, і вмирає теж

своїм життям, і ніхто йому тут не вказівник, думала, що вона надто

мила для цього світу, а іншого все одно немає, хто б там не вигадував різні дрібниці побуту, ось цей джем з вовчої ягоди — павутиння

на розі, намазуєш його на хліб і їси, думаєш — яка вона дбайлива, нерозбещене дівча, варить ці речі під брендом «з бабусиного льоху», закриває їх такими автентичними папірцями зі шкільного зошита в

косу лінійку та зав’язує таким розбурханим мотузочком, потім так

приємно відкривати, почуваєшся потворою, яка користується плодами чужої праці, на які не має жодних прав, адже вона хоче зробити

тобі щось приємне, жінки завжди хочуть зробити щось приємне, 57

так і шукають зручну нагоду, ти ж не можеш їм це заборонити, звик