7adaab6e236f4333881613dfe7a1fe69

до масляних фарб твій перевізник, і нічого не можна тут удіяти, і

до цукерок для діабетиків, які не на фруктозі, і теж нічого не можна

тут удіяти, хотів прикипіти до неї всією своєю ницою душею, але

неможливо, надто соромно і взагалі вона просто дурна, яка розумна

жінка захоче варити тобі джем і зав’язувати мотузком, вовтузиться

там з ним цілий день, співає пісні невідомої поп-групи, так і чекаєш, що зараз попросить у тебе скальпель, щоб розрізати яблуко навпіл, серед них уже давно немає нікого живого, але досі силкуються

вдавати з себе спільноту людей, які на щось сподіваються, влітку

варити варення, взимку його їсти, а потім доведеться їсти бите скло

замість муки, що вони тоді згадають про своє варення і гриби, зараз

би ці запаси, багато пишуть на фейсбуці про такі речі, хотілося би

стати першим блогером, бо зараз ніхто не сприймає довгі тексти, якими короткими вони б не були. Доброго вечора, мене звати

Серафима-Серафим, так — саме невідомо, в якому роді до мене

звертатися, я в будь-якому випадку не ображуся, тому це дуже зручно, коли він уперше побачив мене у склі вітрини, мені було вже шість

тисяч років, надто вже мабуть підстаркувата (так, для зручності буду

говорити про себе як про жінку), подарував мені ромову бабу, хотілося

б, щоб щойно з пекарні, з такої французької міні-пекарні, в якій

зранку купують свіжі круасани й гарячу каву в паперових стаканчиках, каву, яка потім виливається на дорогу дизайнерську сумку з

кагуару або казуару, і можна подати позов до суду на того, хто

наливав тобі каву в цей стаканчик-нерозливайку, каву, чорну, немов

чорнило, окрім цього не пам’ятаєш зовсім нічого, бо ці сновидні

бажання загромаджують пам’ять, наче її ніколи у тебе й не було.

Потім раптово змінюєш стать — так, поміж інших справ, наче схо-дити одного разу до косметолога, ці усміхнені тітоньки, які тихо

тебе ненавидять, скільки б ти їм не заплатив, якщо більше — це їх

навіть ще більше під’юджує, силоміць змушуєш себе не думати про

нього, але він тебе все одно не впізнає, зірка Маїр на петлиці, ходиш

біля його будинку, іноді тягне зіграти в футбол консервною бляшан-кою, але більше не можна, або заховатися в цю бляшанку, і щоб

ніхто більше тебе не бачив, але він просто не підходить до вікна, і

не бере слухавку, можливо, його там просто немає — так, рольові

моделі змінилися, ти просто випадаєш з цього модельного ряду, носиш його кам’яне серце у своєму медальйоні — нагромадження

жахів, але просто уламок, бо повністю воно там не вміститься, немає

58

повісті, сумнішої за відсутність його, чи то полізти до нього водо-стоком, колись такий номер вдавався в цирку нічних примар, але

він там, мабуть з іншою, коли знайомі кажуть: «Він тут мешкає

поряд, підемо наскочимо несподівано в гості», тобі дуже кортить

погодитись, але водночас думаєш, як відкараскатися від цієї

пропозиції, почуваєшся королевою невдалого паркування, він так

багато знав про тебе, і ще більше здогадувався, але йому було

нецікаво, ти дуже хотіла, щоб він повернувся до тебе, але ніхто не

знав, яка ти насправді, тому до кого повертатися, теж поставало

перед ним питання, місто колекціонерів значків з написами

невідомими мовами — Сарапул, це дуже далеко, але я не маю жодної

гадки, де, якби запропонував, я б не поїхала до нього, немає чого

мені робити — їхати з ним, пробиратися повз ці потворні терикони, занапащені підземною лихоманкою й землетрусами, кроти, які

риються на смітниках і не бачать жодної різниці. Доброї ночі, мене

звати Богуміл Ангелов, я зовсім не п’ю, ані краплі — це не корисно

для здоров’я, і волів би зовсім його заборонити, цей алкоголь, будь

моя воля. Але я уклав з ним угоду — певна кількість жінок, після

якої він переходить у моє повне розпорядження, він ніколи не

рахував цих жінок, жартував, що у нього проблеми з арифметикою, але саме ця жінка стала останньою в переліку — більше я чекати

не міг, скільки бонусів можна йому надавати. Смішно те, що він

справді в неї закохався — радше через її кохання до нього, усі ці

джеми та смішних ведмедиків із шоколадними сердечками — це

було так мило, що він не міг не розплакатися вночі, насправді він

був у душі романтиком, як і всі циніки, але мені не потрібна душа

романтика — вона надто прісна та мало поживна, що я буду з нею

робити. Навіть просив її поїхати з ним в Сарапул, не розуміючи тієї

простої речі, що не мир, але меч несе кохання у світ уже стільки

тисяч років — шість з половиною тисяч років, якщо бути точним, — і

ніякого миру більше не буде в його по-дитячому цинічній душі.

І що ніколи вони не заховаються від цього світу у своєму Сарапулі, просто здитиніють там зовсім, отже я забираю його душу просто

зараз, а потім не знаю, що з нею робити, вона тепер така — з чер-винкою сумнівів. Арсеній бачить, що вже світає, і закриває книгу.

Еллі прокидається в Сарапулі в картонній коробці від сім’ян, невідомо, звідки вона знає, що це Сарапул, і взагалі звідки знає цю

назву, але внутрішній голос і мушині цяточки на шпалерах підказують, 59

що це саме так і є. Ще тут літає міль, дуже багато молі, якби Еллі