Вигнання в рай (СИ)

- Це тоб╕ так лише зда╓ться, що ми так вже далеко, а насправд╕ не так вже й далеко. ╤ якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут ╕ справд╕ все з самого дитинства. Тут мен╕ знайоме, можна сказати, кожне деревце.

- А оцей красень тоб╕ знайомий? - показав Серг╕й на неймов╕рних розм╕р╕в велетенський дуб, що стояв неподал╕к струмка, зат╕нюючи сво╓ю кроною величезну поляну.

- Аякже, ще б пак, - п╕д╕йшла Оксана до величезного дерева, - це ж наша м╕сцева знаменит╕сть, - погладила вона долонею по зашкарубл╕й, подекуди поросл╕й зеленим моховинням, кор╕ старого велетня. - Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса - цей дуб ╕ справд╕ назива╓ться Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубов╕ б╕льше тисячол╕ття ╕ п╕д ним провадили сво╖ язичницьк╕ богослуж╕ння ще слов"янськ╕ волхви, служител╕ Велеса, - вона трохи помовчала, наче даючи змогу Серг╕╓в╕ перейнятися вс╕╓ю величчю легенди. - Хоча насправд╕ навряд чи цьому дубу д╕йсно таки тисячу рок╕в, але ж молода парость цього дуба й справд╕ таки могла ще застати часи Ки╖всько╖ Рус╕.

- Так, так, - п╕д╕йшов ╕ соб╕ до дуба Серг╕й. - ╤стина легенди ╕сну╓ й справд╕ не в строг╕й в╕дпов╕дност╕ до так званих реальних под╕й ╕ оф╕ц╕йного л╕точислення, а у в╕дпов╕дност╕ до найглибших ╕нту╖тивних осягнень народного духу, - в╕н ╕ соб╕ приклав руку до сповнено╖ недосяжно╖ г╕дност╕ крони, наче намагаючись в╕дчути тисячол╕тню силу м╕фу. - Так, тут, на ц╕й галявин╕, серед р╕зноман╕ття ц╕╓╖ молодо╖ паросл╕, неначе серед розгублених племен рослинност╕, цей тисячол╕тн╕й дуб вивершу╓ сво╓ всев╕дання могуттю крони, тисячократною сп╕раллю першотворень вростаючи в осягнення т╕╓╖ сили, яка штовха╓ по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагон╕в безтямно лет╕ти через л╕тн╓ буяння до ос╕нньо╖ пожухлост╕ й зимового скону. ╤ лише для справдешнього волхва, Велесового сина, в╕дкрита мова шелесту, якою дуб цей розпов╕да╓, як коловорот небесних св╕тил народжу╓ шляхи бог╕в, запл╕днюючи дух народу. Цю мову волхви п╕знавали, коли вслухались у гогот╕ння священного вогню, в мелод╕ю священних сп╕в╕в, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живо╖ кров╕, розпов╕даючи про те, як м╕ж народженням ╕ смертю встига╓ прорости в╕чн╕сть, ╕ як м╕ж темрявою й св╕тлом розкв╕та╓ безмежн╕сть р╕знобарв"я, - найбеззахисн╕шим поглядом, що в╕дкривав його душу до самих найпота╓мн╕ших глибин, Серг╕й звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозум╕ти його.

- Так, - Оксана немов перехопила нитку Серг╕╓вого натхнення, - адже на опертих на незрушну р╕вновагу р╕внодення терезах прозр╕нь волхва завжди невблаганно тяж╕ли шальки спод╕вань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й пов╕нь, в╕йну ╕ мир, хворобу ╕ здоров"я, - в такому ж, як ╕ Серг╕й, поетичному дус╕ розвивала вона мову, дивлячись на тисячол╕тню велич дуба. - Вс╕ ж, хто приходив за пом╕ччю до волхва, жадали лише одного - щоб якнайпрониклив╕шими були т╕ слова, якими вс╕, хто в╕рить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорост╕ небесних одкровень в╕н вр╕вноважу╓ обидва к╕нц╕ безмежност╕, п╕дносячи людську нем╕ч до велич╕ Даждьбога.

Серг╕й пов╕льно п╕д╕йшов до Оксани, об╕йняв ╖╖, й вона дов╕рливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й в╕дверто, без жодного слова. Слова були зовс╕м зайв╕. Слова могли б нав╕ть все з╕псувати. Пот╕м вони злилися в поц╕лунку ╕ ще довго стояли об╕йнявшись, в╕дчуваючи неймов╕рно могутн╓, величне в╕дчуття, що вони стали одним ╓диним ╓ством, ╓диним т╕лом, ╓диною душею. ╤ це ╓дине ╓ство, що складалося з ран╕ше двох окремих самотностей, не просто по╓днало дв╕ особистост╕ в одну, подво╖вши ╖хн╕ якост╕, це ╓дине тепер ╓ство до безмежност╕ розвинуло все найкраще, найдуховн╕ше, найокрилен╕ше, що було в кожного, ╕ до безмежност╕ ж розв╕яло, применшило вс╕ т╕ людськ╕ слабкост╕, як╕ зазвичай ототожнюють з╕ слабостями плот╕, ╕ яких, ясна р╕ч, в Серг╕я було набагато б╕льше, н╕ж в Оксани, якщо так╕ слабкост╕ й взагал╕ були в не╖.

Серг╕й буквально ф╕зично в╕дчував, як кожен поц╕лунок, наче помах добро╖ чар╕вниц╕, поглинав якусь частку з того найтемн╕шого, чого в╕н хот╕в би позбутися, але не знав як. Вони в╕дчували, як це захопливе почуття ╓диного ╓ства, що зродилося з об╕йм╕в ╕ поц╕лунк╕в, под╕бно до цього тисячол╕тнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало сво╖м кор╕нням в р╕дну землю, п╕д╕ймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось г╕ллям у небо, вростаючи плодами найчист╕шо╖ любов╕ у в╕чн╕сть, ╓днаючи по╓днан╕ любов"ю душ╕ з Богом.

Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Серг╕я л╕совою стежиною на про╖жджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, об╕йнявшись, узб╕ччям дороги, не звертаючи жодно╖ уваги на автомоб╕л╕, як╕ про╖жджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до веч╕рнього пругу, й полуденна спека повол╕ почала розбавлятися при╓мною прохолодою.