Вигнання в рай (СИ)

- Доброго ранку, - вдчув себе вже вльнше теж св поряд соб Сергй. - Я, чесно кажучи, няк не сподвався побачити тебе тут, тобто,- затнувся вн, вдчувши, що допустився, мабуть, образливо для Оксани помилки, - тобто, вибачаюсь, вас, вас Оксано побачити тут у храм так рано.

- Та що ти, Сергю, не переймайся, не треба тако вже прикро офцйност, - вона так вдало знову розрядила не зовсм зручну для Сергя ситуацю, так просто, без зайвих реверансв перейшовши на "ти", неначе поплескавши його по-дружньому по плеч, в цьому не було й натяку на якусь фамльярнсть, зверхнсть чи розв"язнсть, це було так доречно, так природно й ненав"язливо, Сергй разом з великою вдячнстю вдчув надзвичайну полегксть у сплкуванн, так наче вони знайом з самого дитинства. - Я ж бо теж няк не сподвалася тебе побачити тут так рано, адже передбачала щодо тебе мську звичку вставати досить пзно. А я звикла, як природна селянка, вставати рано з самого дитинства, а зараз в монастир тим паче встамо рано для враншньо молитви. Й до цього храму я приходжу щодня вранц попросити в Бога не обйти милосердям цього нового прихистку для люблячих його, та й взагал храм не повинен бути без молитви, храм без молитви - це все одно, що день без сонця. Храм не може порожнти без молитви.

- Я прекрасно тебе розумю, - Сергй дйсно розумв . - А щодо мене, то ти знову ж таки права, я таки звик, живучи в мст вставати пзно. А тут, я навть сам соб дивуюся, скочив сьогодн разом з сонцем, навть не подумавши, що можна ще понжитися в постел, бадьорий, радсний, пробгся берегом Днпра, скупався - гайда в храм працювати, працювати й ще раз працювати...

- Так, так, а тут я на завад.

- Та що ти, Оксано! Як це на завад? Та я...

- Добре, добре, це я так , жартую, - поблажливо промовила Оксана. - Просто я так зрозумла, що ти виршив, що в храм злод, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двер в готовност кинутися в бй.

- А ти помтила? - знову трохи знтився Сергй. - Я думав, що ти була настльки зосереджена на молитв, що навть не помтила мене. А ти навть здогадалась про мо намри.

- Як же тут не здогадатися, якби ти тльки бачив у цей час сво обличчя, - вона знову поблажливо посмхнулася, - як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нтрохи не завадило мой молитв. Жаль, звичайно, що моя присутнсть не дала тоб здйснити герочний вчинок, - цей невинний жарт зовсм не прозвучав удливо в устах Оксани, Сергв захотлось вдверто все пояснити.

- Розумш, - почав вн, - я служив в Арм в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйон, н, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, - похопився Сергй, подумавши, що двчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.

- Я розумю, - просто вдказала вона, Сергв вдразу стало ясно, що вона дйсно все розум.

- Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому мсц, що... - Сергй трохи замислився. - В Афганстан я служив, - кинув вн мимовльний погляд на Оксану й побачив, як просвтлене радстю обличчя раптом посумнло, а велик прекрасн оч, мов сльозами, переповнилися спвчуттям. - Так, звичайно, - продовжив вн, - набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минул, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшй небезпец дяти так, щоб вдвернути цю небезпеку не тльки вд себе, а й вд нших, дяти у строго визначеному порядку, ршуче й швидко, але без сум"ятливого поспху, тверезо й усвдомлено. А побачивши, що двер храму вдчинено, я, звичайно, вдчув небезпеку. А що ще я мав би вдчути, адже на власн оч бачив, як Горпина Степанвна вчора власноручно замикала ц двер, а сьогодн вранц, коли я ось збрався йти до храму працювати, дала мен ключ вд дверей храму, щоб я х власноруч вдмкнув, - Сергй дстав з кишен ключ й, тримаючи х на вдкритй долон, наче зважуючи, додав: - що б я мав думати?

- Я розумю тебе.

- Так от, думаю, що ж робити? Побгти повдомити когось? Доки бгатиму, злод втечуть. От виршив спробувати своми силами розбратися в ситуац. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навть якби х було деклька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи мо герочне минуле, - спробував вн трохи пожартувати, щоб розвяти невльно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого спвчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвяло настрй двчини, додав: - Тебе, я бачу, якось вразило таки мо герочне минуле?

- Ззнатися, це й справд так, - погодилася вона. - Адже, сам подумай, якось воно незвично - художник, та не просто художник, розпису храми, пише кони, а до того раптом - Армя, ДШБ, Афганстан... До того ще ж, як уявила, що тоб там довелося пережити. Якось це все вдразу й не складеш до купи. Дивно.

- Це не було б таким дивним, якби ти знала, що саме Афганстан, як це вже й справд не дивно, навернув мене до Бога, саме це випробування на меж людських можливостей поставило мене перед невдворотнстю вибору, перед невдворотнстю прийняти Христа. Та це довга розмова, нехай якось випаде хвилинка, поговоримо й про це, адже ти не вдмовиш мен в цй розмов? - Сергй побачив, що обличчя Оксани знову прояснло.