Вигнання в рай (СИ)

А Сергй, теж вставши з лави, ще довго стояв дивився й услд, аж доки вона, н разу не озирнувшись, повльно зникла за рогом. вн раптом подумав, що, розповвши Оксан про т вкопомн под останнього часу, як справили на його життя виршальний вплив, вн забув розповсти ще про одну величну, тако ж ваги вкопомну, принаймн поки що для нього особисто, подю - його призд до села Веселого, знайомство з отцем Михайлом, з Оксаною, Горпиною Степанвною та й взагал з цим селом, з цим храмом. Так, поки що ця подя була настльки значущою тльки для одного Сергя, але цлком моврно, що ця подя стане такою ж значущою для вс Украни, якщо йому вдасться втлити в життя свй задум щодо розпису храму - адже ж, виник цей задум завдяки саме цй под, завдяки знайомству з Михайлом Архиповичем Оксаною Михайлвною Князенками. Як дивно! Сергй раптом подумав, що вн же, врешт-решт, теж Михайлович, як Оксана! Його батька теж звали Михайлом - це все , що вн знав про свого батька. Жодно свтлини, жодного слова з уст матер, незважаючи на прохання Сергя розповсти хоч щось про свого батька, тльки запис у "Свдоцтв про народження" - "Михайлович". все. А тепер - Михайлович Михайлвна. Дивно.

Та, врешт, Сергй уврвав сво роздуми, одночасно вдрвавши погляд вд того мсця в кнц вулиц, де за рогом щойно зникла Оксана - треба вже починати втлювати задум розпису, який став би подю в житт Украни. Вн зможе.

Ще раз окинувши поглядом храм, наче увбравши зором його красу, Сергй повльно рушив до дверей, налаштовуючись на роботу, вдчинив двер, зайшов до середини, став посеред храму. Було прохолоднше, нж надвор, де, пднявшись досить високо, пригрвало вже довол вдчутно сонце, чи свтло дещо розвювало прохолодну внутршньо-храмову сутнь, яка, повол огортаючи думки й почуття Сергя, занурювала його все глибше й глибше в роздуми про втлення його задуму. Втлення задуму? А в чому ж поляга, врешт решт, його задум? Конкретно. Поки що вн вдчував лише загальний настрй, всеохоплююче вдчуття якогось прозрння, немов перед ним раптом розчахнулась завса, але свтло, що нахлинуло з-за завси, поки що лише заслплювало, породжуючи натхнення, але няких виразних обрисв якихось конкретних образв у цьому всеохопному заслпленн бажанням творити поки що не було. Якийсь чи то гул, чи то шум - Сергй називав це музикою натхнення.

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чига, немов хижак у засдц, напередодн втлення нового твору, що завжди йде плч-о-плч з натхненням, наростаюче вдчуття якось нехот, яка, мов сутнь, що посилються перед самим сходом сонця, потм переходить немов у переляк, нарешт вибуха майже панчним жахом перед грандознстю задуму - панчний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, панчний жах перед межею мж смертнстю та безсмертям, мж сьогоденням та вчнстю, коли твар повинна стати творцем, миттво й неймоврно перерсши, перевищивши самого себе. Це почуття було принизливим, як почуття простого смертного, який в тоб вдмира, для гордост безсмертного, який в тоб народжуться, але водночас велично пднесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти стош перед безоднею точно знаш, що тоб доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але як неповторн почуття охоплюють тебе, коли ти врешт безоглядно кидашся в цю безодню, яка виявляться безоднею радост щастя, коли тво серце безпосередньо днаться з стиною, добром красою, без мри черпаючи натхнення з безмру творння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Сергй тимчасово й вдступав назад вд ц фатально меж перед навалою нехот жаху, ткав у заспокйливу буденнсть повсякденних справ, стараючись забути сво висок намри, але ж все одно доводилося таки долати потм межу вже бльш ослабленим. Зараз же Сергй не мав намру вдступати, вн вдчував у соб силу здолати цей жах, вдчував ршучсть кинутися в безодню натхнення. , знаючи, що це його переродження з смертно людини в творця неможливе без Божо допомоги, Сергй, як завжди в таких випадках виршив звернутися безпосередньо до Творця - ставши на колна на тому самому мсц, де щойно перед цим з Богом сплкувалась Оксана, вн поринув у молитву.

Йому вдкрилося. Вн зрозумв. Вн знав. Вн вдчув, побачив внутршнм зором. Вн побачив той шлях, врнше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскресння. А чому, власне йшло? Хба людство й зараз не блука поганськими завулками, мета яких - Голгофа? Хоча зараз воно блука з Христом у серц з почуттям вини, а були часи... Сергй побачив весь дохристиянський безмр часу, вс ц тисяч, десятки, сотн тисяч рокв, мльйони днв ночей, коли кожен день - нби вдкрите боже око, що закриваться на нч, щоб наступного дня знову вдкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство пряму до Голгофи...