Вигнання в рай (СИ)

Щоразу, прокидаючись в задушливих обймах ноч, Сергй вдчував, що знову його душа шука втрачену опору кохання, як недосвдчений калка спросоння шука втрачену опору вдтято ноги - прокидався пд серцем бль, з яким лещатами самотнх ночей були затиснен його беззахисн окроплен сльозами сни. А ранок?... Ранок завжди був таким далеким, вн здавався просто вдгомнням жалобного стогону подолано ноч. Навть вже не врилося, що колись ранкова заграва розсювала темряву ноч свжою трояндою краси, що так нагадувала красу Оксани. Тепер ранкова заграва нби виповзала з-за обрю величезним рожевотлим черв"яком, який пдточував корння темряви, вд чого порохнява поточеного мороку у сутнках свтанку повол осипалася дкою сллю пробудження на кривавий обрубок душ - невиплаканих слз невимовлений бль знов проростав у грудях нехттю долати шлях вд пвноч до ранку, пробуджуючи втому, з якою Сергв доводилося над силу долати вбрд потужний, стрмкий потк пустопорожнх днв.

так щоноч кожна мить безсоння виростала в столття страждань. А годинник неначе зупинявся, все ще була пвнч - нескнченна, нездоланна, всемогутня пвнч... Сергй навть не здогадувався, що це в глибинах його ства йшла боротьба за його душу, боротьба, яка назовн виривалась отим стражданням, що врешт завжди стражданням рятвним. невдовз вона таки настала, нша нч, нша пвнч... Рятвна пвнч, коли Сергй таки змг тихенько вдйти на самий крачок душ, туди, де скелястий берег розуму терпляче омиваться ркою т ври, у котру не увйдеш двч - це було саме мсце для зведення з нчно чорно-мармурово утамниченост храму примирення й спокути, це був саме час, поставивши пд сумнв нездоланнсть болю, ввйти до цього храму для причастя: ц ноч чорний хлб безсоння Сергй спожив неначе Його плоть, пив терпке вино самотност, неначе Його кров...

А пд ранок тод Сергй заснув, до нього прийшов сон. Вн пзнше не змг би пояснити, яким чином з калейдоскопчно фер образв, як прийшли йому ув сн, вн все зрозумв, але Сергй все ж зрозумв, що йому приснився всесвт, тобто увесь, точнше два свти, а ще точнше один диний свт, але який складався з двох свтв - земного небесного, ц два свти були роздлен нездоланною межею... Аж раптом, на цй непереборнй меж мж двома свтами виник прохд, прохд у вигляд звичайнсньких дверей, навстж розчинених дверей... в ц двер , повол пдймаючись невидимими сходами, з свту земного у свт небесний увйшов батько Оксани, Михайло Архипович, слдом за ним через ц двер у свт небесний пройшла й сама Оксана, кивнувши головою самому Сергв, який теж готувався пднятися цими сходами з свту земного вслд за Оксаною... Але двер в свт небесний раптом зачинилися, врнше не зачинилися, а просто безмежний простр небесного свту за дверима став тлом, на якому засяв образ Богоматер - Сергй придивився до цих дверей на меж двох свтв побачив, що це зовсм не двер, а кона! Величезна, прекрасна кона Богоматер...

Сергй прокинувся того ранку як нколи вдпочилим, повним енерг, наснажений намром написати кону, цю величну кону Богоматер, яка явилася йому ув сн, й ще ншу кону, ще багато, багато кон, стльки кон, скльки дозволить йому написати Господь.

3.

Чи до снаги нам передбачити нагальну неминучсть того часу, коли подивишся у дзеркало й няк не зможеш пригадати, де бачив ти уже так знайом ц оч кольору зв"ялого кохання цей печальний вигин уст, до болю рдний. А доки ти гадаш, тво життя, захоплене стрмким коловоротом навиворт упзнаного часу, летить до свох витокв, так наче ти почав рости назад, в дитинство й няк не можеш дорости до усвдомлення сво найперших слв: тих слв, як були корнням сонця, тих слв, як були плодами материнських рук, - за можливсть поновити значення цих слв готовий ти уже вддати можливсть упзнать таки ц оч кольору зв"ялого кохання. Але ж чи можна зараз вже поврити у те, що вс слова, як ще не вдцуралися вд тебе й бува нколи ще навдують тво спустле серце, чи можна зараз вже поврити, що вс слова могли б закнчитися чимось ншим, окрм ворожост нмого дзеркала, що завжди вдбива погляд чужих очей вигин уст чужих, до болю рдних, адже мж свтлом уперше вимовленого тобою "мамо" темрявою востанн вимовленого тобою "самотнсть" пролягли так густ непроникн сутнки - кожен опвнчний шерхт використову найменший привд спогаду, щоб знов явитися тоб незграбним доторком до ледь затягнуто рани твох безсилих намагань пробачити вс зради. Й няк не можуть заплющитись повки болю на перспективах втрат, вдкритих в обшир розпачу, де на околицях минулого кохання усе ще ницо жебрають печал, випрохуючи хоч би крихту нжност такими жалсливими словами голосами, що навть смерть могли би уласкавить, лиш тльки не , лиш тльки не - поступ зрадливих крокв як завжди твердий невблаганний. Нч, темрява, жорстоксть вдбитого у дзеркал невороття, страшного часу, коли без вдповд залишаються ус прохання: зайвими стають вс нагромадження питань для одн дино правильно вдповд, якою буде мить, коли таки зласкавиться вже над тобою смерть прийме з рук твох скалченою до невпзнанност, але знов тю ж самою ту душу, яку колись доврила тоб такою чистою, немов дитя в очкуванн дива...