Вигнання в рай (СИ)

З того часу, як братя чоловчого монастиря святого Миколи прийняла до свох лав нового ченця, давши йому, немов новонародженому для Бога, м"я Михайло, пройшло вже багато, дуже багато рокв, за вс ц роки Михайло жодного разу не подивився в дзеркало - вн не те, щоб боявся, просто чернець-конописець Михайло не хотв, не мав бажання впзнавати в дзеркал художника Сергя Богданенка. А справжнм дзеркалом для Михайла стали заготовки для кон, вдивляючись у як перед написання кони, вн бачив не чись зовншн обриси, а свою власну душу, в якй народжувались натхненн самим Господом образи, готов вилитися в нове творння.

Була зима, як тод, коли не так чернець Михайло, як художник Сергй Богданенко став, так би мовити, повним сиротою: вже до т зими пшли з життя земного Горпина Степанвна й Сергва мати Лдя Антонвна, т ж зими не стало Оксаниного батька Михайла Архиповича, а потм само Оксани. Михайло Архипович дожив до досить таки пристойного вку, коли т зими, трошки похворвши, якось неначе миттво знесилв тихо й мирно вдйшов у нший свт з блаженною посмшкою на устах. Звичайно, за Михайлом Архиповичем сумувало все село Веселе, але печаль ця була свтлою й високою - вс знали й вдчували, що хньому священику Михайлу, врнше його безсмертнй душ, на тому свт уготована доля, яко можна побажати кожному.

Ховали Михайла Архиповича всм селом, але ховали не на кладовищ села Веселого, а на кладовищ, яке було поруч з жночим монастирем свято Ольги, де черницею служила Господу Оксана - так захотла сама Оксана, щоб, за словами, мати батькову могилку ближче до себе, аби кожно мит можна було прийти до нього просто посидти та й упорядкувати мсце вчного прихистку Михайла Архиповича. Але через те, що за бажанням само ж Оксани, поряд з могилою батька вдразу ж огородили мсце для ще одного поховання, де невдовз поховали й саму Оксану, вже псля смерт Оксани вс зрозумли, що свою скору смерть Оксана вдчувала й передбачала вже тод, ховаючи батька.

Так, Оксани не стало дуже скоро, буквально через деклька тижнв псля смерт батька. Хоча так слова й поняття, як смерть чи небуття аж няк не вдповдали завершенню земного шляху Михайла Архиповича й Оксани - тут бльш вдповдними були б так слова, так означення, як народження, народження для вчного життя, або вдхд у стинне, вчне буття. Особливо ж достеменно це можна було стверджувати щодо Оксани.

Одне те, що вона вже, ховаючи батька, попросила вдвести поряд з Михайлом Архиповичем мсце на кладовищ, де невдовз й поховали. Але й померла Оксана досить ще молодою, нколи перед цим не хворвши. Просто одного вечора Оксана з сяючими якимось неземним потойбчним сяйвом очима з благою посмшкою на устах обйшла кел всх свох сестер-черниць, в кожно з них попрохавши вибачення за все, чим би вона могла колись вльно чи невльно когось образити.

Особливо ж зворушливим було прощання з матнкою Параскевою, яка на ту пору була вже досить лтньою жнкою, прекрасно розумючи все, що вдбувалось, звичайно ж, дуже жалкувала щодо невблаганност дол до тако ще молодо сестри, як Оксана. Втм, жодного слова таки мовлено не було - все було зрозумлим без слв.

Оксана того вечора лягла спати досить рано. Заснула. бльше нколи не прокинулась. все. Просто заснула й не прокинулась. На ранок знайшли вже без ознак життя, бездиханне тло було все таким же прекрасним, як за життя, красиве обличчя нби випромнювало якийсь потойбчний спокй, умиротворення - так нби безсмертна душа Оксани розповдала про вчне блаженство. Все було так, нби душа Оксани, мов стиглий плд, дозрлий до злету у вчнсть, просто покинула це ще молоде й здорове, але вже не потрбне для вдосконалення душ, тло, що лише обтяжувало душу й вдволкало вд призначеного й стану вчного блаженства.

З тих пр бля могилок Михайла Архиповича й Оксани часто бачили лтнього вже чоловка з довгим сивим волоссям виплеканою роками довгою бородою. Вс в околиц знали, що це один з монахв розташованого не так вже й далеко звдти чоловчого монастиря святого Миколи. Вс знали, що цього монаха щось пов"язу з батьком донькою Князенками, похованими на цьому кладовищ, монахин ж послушниц обител свято Ольги знали, що це той самий чернець, який написав для хнього монастиря ту саму найпрекрасншу, найвеличншу кону, до яко так любили вс молитися. Про те ж, ким саме доводиться цей нок Оксан сестри-черниц, звичайно ж, здогадувались кожна на свй лад, здогади хн були однаковими, хоча помж собою цими здогадами нхто й нколи не длився. лише настоятельниця монастиря свято Ольги матнка Параскева знала все достеменно про земну й небесну долю всх геров ц непересчно драми, й тому матнка Параскева жодного разу не виявила бажання порушити спокй сивого самотнього паломника, схиленого над могилками Михайла Архиповича й Оксани.