Untitled.FR11

Панас. (Тим же голосом.) Запам’ятай твердо: тільки так і можна! ^ ‘ “

Христ'я7\Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)

Панас. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.

Софія. Навіщо ж ви її образили?

Панас. І на думці не мав ображати її.

Стрілянина знов вибухає, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз по раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частіщими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь вікно видно велике сяйво, дим і величезні

язики полум’я.

Панас. (Обкладає молоток і долото й підходить до вікна.) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере її за руку.)

Софія. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)

Панас. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тепер такою, як... чотирі роки тому. Софіє!

Снаряд вибухає з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його

захисту.

Панас. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)

Софія. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушно, потім обкидається назад, вдивляється в Панаса.)

Панас. (Хоче підійти до неї.)

Софія. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)

Панас. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)

Софія. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...

Панас. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)

Софія. (Підходить і стає також.)

Панас. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)

Софія. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)

Стрілянина потроху зменшується й затихає.

Софія. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.

Панас. (Не рухається.)

Софія. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!

Панас. (Сидить так само.)

Софія. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляє назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..

Панас. (Мовчить і дивиться на неї.)

Софія. Спомин?

Панас. (Не відповідає.)

Софія. Жарт?

Панас. А у вас що було?

Софія. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь «загубить своє пер-шенство і владу мужчини»? Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.

Панас. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)

Софія. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли...

Панас. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже «битва русских с кабардинцами»?

Софія. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?

Панас. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?

Софія. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?

П а н а с. Де ж ви бачили тут «оборонців старого ладу»?

Софія. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б’ються з тими, хто хоче знищить той лад?

Панас. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?