Untitled.FR11

Сліпченко. Хто старий? Я? Тепер нема ні старих, ні молодих. Не рюмсайте й одчепіться. Марку, Арсене, ходімте. Нема чого! Вернемось усі живі й здорові. Ну, ходім, ходім! (Схвильований, швидко виходить.)

Марко й Арсен. (Мовчки прощаються й вибігають за ним.)

Гликерія Хвед. (Плаче.)

Марко. Та чого ви, мамо?! Та нічого ж... Ех!

Гликерія і Христя. (Виходять за ними.)

Панас. (Мовчки, зціпивши зуби, стругає.)

Софія. (Трівожно, швидко ходить по хаті.)

ДІЯ ДРУГА

Там же. Того ж вечора. В хаті темно, тільки на стіні, низько над варстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синім абажуром.

Крізь темне вікно видно вогні городських будинків. Чути приглушену тріскотню кулеметів і рушниць. Поміж цим один за одним чуються вибухи гармат — то ближче, то далі. З кожним вибухом в городі блимає світло, немов од блискавки, потім за цим грохіт розриву.

Панас. (З молотком і долотом в руках, зігнувшись, стоїть спиною до вікна над дошкою і вибиває. Не співає.)

Софія. (Стоїть біля вікна й неодривно дивиться на город.)

Христя. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухом здригується, сідає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок, нарешті не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О, Господи! Коли ж це скінчиться? Сім годин уже це страхіття! Я не можу! Я не можу. О! Знов! О, прокляті большевики, бодай вас Бог побив!

Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.

Христя. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там. Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди!

Софія. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)

Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.

Софія. Здається, кінець.

Входить Гликерія Хвед. (Голова їй зав’язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дітоньки. Не сидіть ви тут, мої рідні. Тут таке велике вікно, що бомбі легко влетіти. Перейдіть у колідорчик, пересильте там, там усе ж таки затишніше.

Софія. (Зараз же підходить до неї, ніжно обіймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходімте, ходімте. Вже перестали.

Гликерія Хвед. Та й ви, дітки, ідіть звідси. Христе, Панасику.

Панас. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно.

Гликерія Хвед. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій, Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна...

Софія. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.)

Христя. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють.

Панас. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менче чути.

Христя. Я сама там боятимусь, ходім і ти.

Панас. Мені треба кінчить оцю поличку...

Христя. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одсила-єш мене в коридорчик.

Панас. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко.

Христя. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.

Входить Софія.

Софія. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик, — ти тут тільки нервуєшся.

Христя. Я боюсь там сама, ходім зо мною.

Софія. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля.

Панас. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.)

Софія. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться?

Панас. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться?

Софія. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає?

Панас. Абсолютно не цікаво. (Стукає.)

Христя. (Підбігає до його). Покинь стукати! (Нерву-ється.)

Панас. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!

Христя. ти может г.тукяти тут, коли там помі-^ють люди, коли твої брати... ЯіГмоЖїїїтак?!

ПатасГХСпияійни.) Тільки так~т^Ш)жніи.. (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподіваним гнівом.) Тільки так і можна! Чуєш ти?! Тільки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!

X р и с т я. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?