Untitled.FR11

Корній (рішуче). Ні. Я хочу піти й піду... От і вже. Пусти.

Рита. До Сніжинки?

Корній. То моє діло. От і єсть. Іду, куди хочу. Веліть мені ніхто не може. І вже. Пусти.

Рита (придушено). Я благаю тебе, не велю, а молю, благаю.

Корній. Це все одно... Я хочу піти пройтись...

Рита (чудно зазираючи йому в лице). Ти інакше вже став говорити... Інакше.

Корній. Я говорю, як говорю... Пусти ж...

Рита. А як писав мене і Лесика, так не говорив. Ой, так ти не говорив... (Стріпнувшись.) Корнію, не ходи! Не ходи, чуєш? Я все для тебе зроблю... Слухай, хочеш писати мене з Лесиком? Хочеш? Я візьму його, й ти будеш писати. Тепер добре буде, в мене, напевно, є ще більше ♦рисочок». Ні-ні, я не сміюсь, я серйозно. Ось подивись в моє лице... Ну, подивись же... Правда, є?

Корній. А, Рито, лиши... Не хочу я... Пізно!

Рита. Не пізно! Чому пізно? Що він — мертвий? То нічого, нічого. Зате в мені більше виразу буде...

Корній неймовірно дивиться на неї і проти волі вдивляється в лице їй.

Рита. Хочеш? Хочеш? Я покладу його на те саме місце і схилюсь над ним... А ти будеш кінчати. І завтра, і післязавтра: ми не дамо його, поки не скінчимо... Всю ніч, весь день будемо робити... Ти мусиш скінчить... Ти не віриш мені? Я правду говорю. Я хочу все тобі віддать, все, все... Все для мистецтва: сім’я, труп дитини, мій од-чай — все йому... Я не сміюсь, Нію, не сміюсь, я правду говорю, я вже вірю, що треба нову форму сім’ї, цілком нову. І до Мулена, як хочеш, тепер піду. Я все буду робить уже... Хочеш, хочеш?

Корній (машинально ступає кілька кроків назад, не зводячи очей з її лиця). Пізно, Рито... пізно.

Рита. Чого пізно, чого пізно? Ти встигнеш. Тільки зараз же почнеш, зараз... Я зараз візьму Лесика, а ти бери палітру, фарби. Добре? Добре?

Корній. У тебе зараз чудний вираз лиця.

Рита. Нічого, я буду дивитись на Лесика, і буде добрий... Буде чудовий вираз лиця. Я не сміюсь, я не сміюсь... Я вже вірю...

Корній. Ти чудна, Рито, я не вірю тобі...

Рита. Чому? Чому? Говорю правду. Я тільки схвильована. Нерви підняті, ми ж так багато за цю добу пережили... Нічого, Нію. Я йду за Лесиком... Бери фарби, бери!

Корній (вдивляється їй в лице, поглядає на полотно, оживляється). Ну, добре... Не кажи мамі...

Рита. Ні-ні, я скажу, що ми тут посидимо. Я не скажу... Я зараз... (Вибігає, опасливо озираючись на нього.)

Корній підходить до полотна, скидає запону і вдивляється.

Потім бере з столу палітру, фарби, готує їх, нетерпляче поглядає на двері.

Рита (хутко входить з трупом дитини). Мама спить. Вона стомилась і заснула біля столу. Вона не чула. Ми двері замкнемо... Ми замкнемо всі двері й будемо малювати. Правда? Тепер все інакше буде. Все, все... Ось тут Лесик. Лежи, Лесику, лежи, тато буде тебе писати, він зніме з тебе вічне... Лежи, мій білий... О, ти білий тепер зовсім... Тепер блідість твоя зовсім чудова... Тепер тато буде з нас задоволений. Так я поклала, Нію? Так?

Корній (борючись між тривогою й артистичним чуттям). Так-так... Тільки, Рито... Це якось не так все-таки... Трошки вправо. (Береться за голову.) Ах, якось мені...

Рита. Нічого, нічого!.. Ти тільки почни, подивись на нас, і все пройде, все забудеш. І я забуду, я «ввійду в себе». Ось, дивись, зараз, ось я тільки сяду і схилюсь над Лесиком. Він тепер цілком тихо лежить, він уже не буде плакати... О-оІ! (Лице їй кривить судорога муки, але вона перемагає себе.) От так, правда? Добре тепер?

Корній. Трошки нижче... Ще... так... (Вдивляється, захоплюється, починає писати.)

Рита чудно позирає на нього, іноді раптом посміхаючись й зараз же ховаючи посмішку.

К о р н і й. Сьогодні в тебе, Рито, не такий вираз лиця... А, Боже... Зовсім не те на ньому.

Рита. Пиши, пиши... Те саме, що треба... Я стомлена...

Корній. А ні! Зовсім не те... І Лесик не такий...

Рита (раптом регочучи). Не такий? Ха-ха-ха!.. О, він тепер зовсім не такий, то правда. А я така, така... Ха-ха-ха!

Корній (тривожно). Рито!

Рита (хапливо). Ні-ні, нічого, я... у мене нерви трохи... Але ти не звертай уваги. Пиши, милий, пиши, ми мусимо скінчити... Мистецтво вище всього! Я вже вірю тепер... Може, я не так сиджу? Нижче, вище?

Корній. А, Боже... Щось не так... Ти не говори нічого... Помовчи. Дивись на Лесика... Дивись і мовчи...

Рита. Добре... (Дивиться на труп сина.)

Далеко знову чути тужну гру скрипки. Лицем Рити перебігає мука і в болючій скорбі застигає.

Корній (весь оживившись). Так... Тепер так... Тепер дуже добре... Чудесно... Сиди, Ритонько, сиди, хороша... Так-так.

Скрипка грає.

Рита раптом падає на труп головою і жагуче, болюче ридає.