Unknown

Вона не відповідала. Тільки відкинула голову назад, і вони зайнялися любов'ю.

 

 

 

РОЗДІЛ ІV

ЧОРНА РАДА

 

Раз мати народила Ми ляхів хочемо різати! Про що Польща мислить удень і вночі Гетьманська вовчиця Ніч Тараса Та просто насуньте!

 

Струмінь шумів, стікаючи по каменях литої, складеної зі скальних обламків стіни. З яру, на перший погляд, виходу не було. Тільки якщо змружити осліплені блиском сонця очі, можна було вгледіти майже невидимий отвір печери, закритий водоспадом. Богун підніс брови.

- Чортів Яр… - буркнув він молодому козакові-бандуристові, що їхав поряд. – Зле місце.

- Виговський⁸⁶ вибирав, не я, - тихо шепнув молодий козак.

Бахмати та волошини козаків захропли, коли вони переїжджали поріг печери. Байдужим поглядом Богун окинув кучі черепів та кісток всередині гроту. Молодці хрестилися та шепотіли молитви.

Отче наш іже єсни на небесах. Да святиться ім'я твоє… Да прийде царствіє твоє…

Вони в'їхали до долини, оточеної скалами. Струмінь зникав між великих каменів, протікав коло зруйнованого млина. Поряд стояла наполовину завалена халупа, біля якої крутилося досить багато козаків та слуг, біліли плахти наметів, фиркали розсідлані коні, а в котлах готувалася саламаха.

Тарас сплигнув на землю. Поміг зійти Богунові. Ліва рука полковника безсило звисала; гримаса болю викривила пооране шрамами обличчя козака.

- Чекай мене тут.

- А може хоча б послухати? Дуже мені цікаво, що Виговський скаже

- Так це ж є рада старшини, - гнівно відповів полковник. – Ти ж знаєш, що вухо, яке забагато чуло, разом з головою відрубують.

Богун пішов до зруйнованої хати. Входячи до головного приміщення, схилив голову. Сюди він прибув останнім. І, хіба що, запізно, зваживши на те, що ківш з палянкою на дубовім столі був випорожнений майже до дна.

- Слава Богу!

Козаки привітали його бурмотінням та уклонами. Сава Савич, канівський полковник, низько звісив голову, підпираючи підборіддя на заслуженій ординці⁸⁷. Оселедець – довжиною чи не на п'ядь – звисав у нього з лівої сторони покритого шрамами чола. Савич лупав очима з-під сивих, кущистих брів. Поряд з ним витягнувся на лаві Яким Пархоменко – полковник чигиринського полку. Він ліниво палив люльку і час від часу штрикав під стіл слиною. По другій стороні дрімав Борис Кільдієв, чоловік слабкого розуму, який корсунським полковником зробився з милості Хмельницького за те, що міг боротися з дресированими ведмедями. Але ж найбільш важливим було те – як говорили по куренях - що до політики голови в нього не було. А це ж власне політика привела до того, що останньої осені багато молодців з корсунського полку пішли на страву для круків. По другій стороні столу засідали: Баран Худий, черкаський полковник – козак у віці, з оселедцем, закрученим навколо лівого вуха, в баранячій шубі, з одним, вічно примруженим оком. На його виголеній голові, мов у російському літописі, були записані дії козацьких перемог та поразок. Темний шрам, що перетинав ліву брів, походив ще з Стариці⁸⁸, з давніх часів, тепер вже майже забутих козацьких бунтів. Дірку на скроні йому зробила куля з мушкету під Камінним Затоном⁸⁹, коли чотири роки тому, разом з реєстровими козаками він перейшов на сторону Хмельницького. Праве вухо він втратив під Констянтиновим, кілька пальців на правій руці йому відстрелили під Берестечком, де він затуляв втечу татар і козацького гетьмана. Поряд з ним сидів молодий Степан Гроіцький, уманський підполковник. За столом і на лавах пристроїлося ще з півтора десятка сотників та інших молодців.

- Невже ж то повинна бути Чорна Рада? – запитав Богун, сідаючи на лаву. – Бо якщо так, то дуже скоро звисока станемо на світ поглядати. Так нас здіймає, як ту Гелену⁹⁰, що й до теперішнього дня в чигиринській брамі свій голий зад всім показує.

Полковники зареготали, пирхаючи слиною. Худий аж взявся під боки, а Савич вистромив жовтого язика. Веселість довго не тривала. Навіть так далеко від Суботова не було безпечно згадувати про долю тієї Гелени, яка, зробившись дружиною Хмельницького, пустилася у всі тяжкі з любовником, а на додаток ще й вкрала з підвалів декілька бочок дукатів. До сих пір її залишки колихалися в брамі Чигирину, а старого Хмеля шляг брав від самої думки про те, що таким хитрим шляхом йому наставили роги, якими міг би похизуватися олень з тиз задніпрянських борів, які колись належали князеві Яремі.

- Не нам сьогодні про курву чигиринську балакати, - сказав Іван Виговський, генеральний писар. – Ви добре мене знаєте, панове-браття, і знаєте ви, що без мала чотири роки служу я війську запорізькому. Хто інакше вважає, нехай скаже, що брешу, але з попереджую, що зневагу такий собачим голосом з-під лави завиє.

Відповіддю було схвалюючи бурмотіння.