Unknown

- Якби ваша мил'с'дар був в згоді з гетьманом, тоді б маєтності вашої милості підлягли б… значному примноженню. Та що тут довго говорити – якщо мил'с'дар підкріпить плани його милості Калиновського та успокоїть солдатню, що мислить про конфедерацію, я готовий від від імені гетьмана винагородити вас. Десять тисяч червінців – то багатий подарунок, якщо тільки ваша милість не цінить себе вище. Талери, мій пане Пшиємський, завжди мають кращий смак ніж віра. Цю істину, як славний воїн, ви повинні розуміти добре…

- Це ти послухай, пан француз, - вибухнув генерал коронної артилерії. – Не знаю я, яка там в тебе віра. Чи то ти в Пана Бога віриш, чи то в диявола. Чи може ти religiosus nullus (невіруючий – лат.), як козаки. Моя віра – це віра у власних людей. В пана Гродзицького, у Фромхольда Вольффа, в пана Сємєновича – хоча раз його ракета мені мало сраку не одірвала – в пушкарів, яких його милість небіжчик Арцішевський на майстрів вишколив. Якщо ти вважаєш, пане француз, що я видам їх на вірну смерть за імовірну чесноту волоської повії, за пару дукатів та велику булаву для Калиновського, тоді ти шельма, лайдак і смердюче бидло!

Якщо Пшиємський сподівався що Дантез схватиться за рапіру, то він помилився. Давній Бертран напевно б так і поступив. Однак француз лише підняв келих угору.

- Його милість пан гетьман та люди, які за ним стоять, пропонують вам не тільки десять тисяч червоних польських злотих, про які йшла мова перед тим, але ще й яворівське староство з усіма ключами. А якщо все піде за думкою його милості гетьмана, вам ще буде належати польна булава. Ви ж є героєм з-під Берестечка, про що всі пам'ятають. Пане Пшиємський, пан зробить все, що забажає, однак, розваж спочатку, чи варто так упиратися.

- А ти вважаєш, пане французе, що кожного польського шляхтича можна купити?

- Це тільки проблема стосовної оплати.

- Але ж не мене, пане Дантезе.

- Признаю, що не розумію. Ваша милість – солдат. Пан продає свою шпагу за талери. То як це сталося, що пан не розуміє правил цієї гри? Невже ж пан є останньою людиною честі?

Пшиємський розсміявся, голосно і весело. А потім осушив ще один келих до дна.

- В речі Посполитій нас таких є більше! – вигукнув він. – А ти, пудель французький, іди геть! Повертайся до свого гетьмана, до двору Марії Людовіки. І скажи тим красунчикам в содомітських рингравах⁸⁴, тим пострахам - францоватим⁸⁵ педерастам, що я, Пшиємський, генерал коронної артилерії, свої обов'язки знаю, і що купити мене не можна!

Дантез несподівано вирвав лівак з піхви та з розмаху встромив його в стіл, за дюйм від руки Пщиємського. Потім схопив рапіру і підсунув вузьке лезо генералові під підборіддя.

- Бийся зі мною, пане Пшиємський! – рявкнув він. – Такої образи я попустити не можу!

- Ти… Та як ти… Смієш… генерала коронної артилерії… В на поєдинок?...

Дантез холодно всміхнувся. Йому здавалося, що в очах противника блиснув страх. Пшиємський був втомлений. Він також був п'яний. У нього не було шансів в дуелі.

"Не роби цього, - промовив в голові Бертрана його батько, Жан Шарль де Дантез. – Ти вплутався в страшну інтригу, сине мій. Не визивай його на поєдинок!".

- Ставай, мил'с'дар! Тут і зараз! На подвір'ї!

Пшиємський рвонувся назад.

- Справа проста, як лезо моєї шпаги, - буркнув Дантез. – Челяді у тебе тут небагато, мій генерале. А я взяв з собою цілу роту рейтарів. Моїх рейтарів! Якщо до бою не станеш, клянусь, що живим звідсіля ти не вийдеш.

- Я на службі…

- В гробу я бачив твою службу! Ставай!

- Добре!

Дантез відсунувся, дозволив, щоб Пшиємський піднявся з лави. Відступив, даючи тому місце. Генерал похитнувся, дещо заморочений вином.

"Не стану я його вбивати, - подумав француз. – Достатньо буде рани в голову чи в бік. А це дасть нам час на проведення наших планів".

Він вийшов до головного приміщення, глянув на вахмістра.

- Хайнц, зробіть місце на подвір'ї.

- Герр Оберстлейтенант, що сталося?

- У мене особиста справа з його милістю Пшиємським. Припильнуйте, щоб нам ніхто не перешкоджав.

- Jawohl, Herr Oberster!

Дантез вийшов перший. Надворі настали сутінки, тіні дерев і старих сараїв за корчмою подовжилися. Десь далеко співав соловейко, але Дантезові було далеко до насолоди повнотою весни. Він швидко зняв капелюха й портупею рапіри і віддав їх вахмістрові. Потім схопив знайому рукоять і з легким шипінням витягнув лезо з піхви.

- Починай, ваша милість.

Пшиємський хитався на ногах. Він був добряче напідпитку, але ж зброю дістав певним рухом, взяв рапіру, перекладаючи вказівний та середній палець через хрестовину. Дантез змірив його уважним поглядом, потім підняв лезо догори, приймаючи поставу.

"Побавлюся з ним хвильку, - швидко подумав він. – А коли він вже втомиться, буде достатньо одного, точного уколу"…

Поляк злегка склонився. Він чекав на середині подвір'я. Ноги під ним незначно підгиналися, нібито сили покидали його. Дантезові здалося, нібито його долоня, яка тримала рапіру, непевно тремтіла. Француз з тріумфом посміхнувся, а потім атакував.