tmp0

Своєю династією київська громада чи її аристократія уважала Мономаховичів, спеціально старшу лїнїю її — Мстиславову. При тім вона все волїє наступництво в простій лїнїї, волїє старших синів княжих як молодших братів, отже як найтїснїйше звужує круг династії. Ся полїтика її виступає дуже виразно почавши від другої чверти XII в.: діставши по Мстиславу й Ярополку Всеволода Ольговича, Кияне дуже незадоволені тим і боять ся, щоб Ольговичі не схотїли тут закоренити ся: „Ольговичів не хочемо”, „Ольговичів дїдичним володїннєм не хочемо бути” ² ), кажуть вони, та піддержують Мстиславового сина Ізяслава аж до його смерти проти всїх иньших претендентів. По його смерти вони не мають нїчого проти брата його Ростислава, але коли виростає і виступає на історичну арену син Ізяслава Мстислав, симпатії переходять до нього, й Кияне не мають охоти до його стриїв — як от до Володимира Мстиславича. До Ростиславичів Кияне, видно, досить індіферентні, але їх симпатії знову бачимо по сторонї Мстиславича Романа, коли він виступає в перших роках XIII в. на київську арену.

Отже при змаганню до відокремлення в замкнене полїтичне тїло, з дїдичною династією у київської громади були вироблені симпатії до лїнїї Мономаха-Романа. Що тут вплинуло — чи привабні прикмети репрезентантів сеї династії, чи сама потреба спинити ся на якійсь певній династії для уставлення трівкого ладу і відокремлення? Я думаю, що в основі лежало спільне й иньшим землям се останнє змаганнє. Що вибір народа спинив ся на Мономаху, в тім завинив Сьвятополк із своїми хибами, які здіскредитували його лїнїю, що передовсїм могла уважати себе київською κατ εξоχήν, з другого боку Мономах умів придбати популярність, а його потомки в простій лїнїї — піддержати її. По трох князях з Мономахової родини князюваннє Всеволода Ольговича київська громада прийняла як узурпацію і на далї обстала при Мономаховичах.

Цїкаво б знати, чим саме Мономах і його потомки могли придбати собі популярність в Київщинї. На се по части дає відповідь наука Мономаха, де він виложив головні основи своєї полїтичної дїяльности. Їх можна звести до двох точок; перша — бути уважним до голосу суспільности, дбати про популярність в нїй; друга — самому пильнувати всїх галузей управи, до найдрібнїйших річей не спускати ся нї на кого, аби запобігати кривдам суспільности. Се дїйсно дуже цїнила суспільність, як ми бачимо зі скарг на Мономахового батька Всеволода, що він не вглядав в управу, або з жадань Киян до Ігоря Ольговича, аби він пильнував своїх урядників. Можемо вказати ще оден момент, котрим Мономаховичі могли придбати собі популярність — се їх традиційна боротьба з Половцями. Почавши від походїв на початку XII в. і до кн. Романа Мономаховичі все стоять на чолї сеї боротьби і нїколи майже не уживають Половцїв у своїх внутрішнїх війнах, як иньші князї. Суспільність же київська на сїм пунктї була дуже дражлива, і боротьба з степом серед неї була незвичайно популярна, завдяки тим прикростям, які терпіла від Половцїв Київщина.

З своїми полїтичними змаганнями київська громада виступила виразно і дуже рішучо по смерти Всеволода Ольговича. Вона закликала Ізяслава Мстиславича, виразно стала по його сторонї проти Ігоря і запевнила йому побіду. Але устояти ся з Ізяславом показало ся далеко труднїйше: окрім Ольговичів з претензіями на київський стіл виступили молодші Мономаховичі (Юрий), а з ними в союзї був галицький Володимирко і Половцї. Перша комплїкація особливо не подобала ся Киянам; як вони готові були помагати Ізяславу на Ольговичів, так знову бажали, аби відносини між самими Мономаховичами були якось полагоджені, й рішучо не хотїли входити в сю боротьбу; очевидно, вона здавала ся їм занадто небезпечною. Взагалї, коли виявила ся уся тяжкість і небезпечність сеї боротьби, у київської громади пропала всяка охота до рішучого мішання. Її полїтичною девізою стає — не ризикувати і як найменьше взагалї влазити в княжу боротьбу: „коли силенъ будеши, а мы съ тобою, а нынЂ не твоє веремя”, „сила єго велика, а у тебе мало дружины — пойди прочь” ³ ), сї слова Киян, адресовані тому ж Ізяславу, вповнї поясняють нам сю полїтику не-анґажовання. Оден тільки раз, в 1151 р., коли їх вибранець Ізяслав мав о стільки значні сили й так упорядкував ся, що справа його не виглядала ризиковною, Кияне енерґічно виступили по його сторонї, ухваливши, що цїла громада має йти на війну: „нехай ідуть усї, хто може хоч палицю в руки взяти”. По нещасливім же кінцї сеї боротьби за київський стіл — зруйнованню Київа 1169 р., київська громада показує ще меньше інїціативи, ще меньше активно виступає.