І так на сам перед мушу піднести тут, що обставини Київщини зложили ся на виробленнє в землї заможної, впливової верхньої верстви, аристократії скажім. Ми бачили, що Київ і його околиця були огнищем давньої й дуже інтензивної торговлї, з другого боку важні торговельні шляхи, що сходили ся тут, а особливо вигідна водна комунїкація забезпечали господарству доходи з продуктів, з надвишки продукції над місцеві потреби. З сього самого виникає істнованнє тут заможних людей, капіталїстів і господарів. З утвореннєм Руської держави роля Київа як полїтичного центра мусїла притягати і з иньших земель чимало провінціональної аристократії, що бажала бути близше полїтичного осередка чи для карієри, чи для вигоди; при пізнїйших переходах князїв з провінціональних столів на київський чимало мусїло полишити ся тут, в місцевій київській аристократії, приведених ними в ролї своїх дружинників провінціональних бояр, що й осїдали тут, набували ґрунти, заводили господарство і т. и. Все се впливало на помноженнє київської аристократичної верстви, і як з одного боку причиняло ся до піднесення матеріальної і по части духової культури землї, так з другого боку зміцняло в нїй вплив сеї аристократії.
Богаті купцї й господарі вже силою економічної залежности від них поменьших господарств і промисловцїв, певних економічних клїєнтель мусїли мати вплив у суспільности. До того, як ми могли по части переконати ся вже з фактів поданих у попереднїх роздїлах, сї заможні верстви тїсно звязані були з правительством: ми бачили, що київська дружина вяжеть ся дуже тїсно, непримітно навіть зливаєть ся до купи з київським купецтвом. З другого боку ми бачимо тїсні звязки дружинної верстви з ґрунтом, з сїльським господарством; бачимо з звісток XII в., що дружинники мали маєтности, села, вели господарство; 1146 р. нпр. Кияне грабують „села и скоты” дружини Всеволодової та Ігоревої; Ізяслав підносячи вірність своєї дружини, каже, що вона пішла за ним, вирікши ся своїх маєтностей, „своихъ селъ и своихъ жизний лишив ся” 1 ). Обяснити се все можемо тільки тим, що княжа дружина, боярство в значній мірі рекрутувало ся з місцевої заможної, купецької або властительської верстви. Вступаючи в службу князеви, репрезентанти сих верств набували нову дорогу впливу — через правительство.
Взагалї сю сильну і впливову аристократію в Київщинї ми звичайно все бачимо в союзї з правительством, лїпше сказати — вона сама була частиною сього князївсько-дружинного правительства, як з другого боку, завдяки свому впливу в землї мусїла в значній мірі кермувати і громадою, вічем. Сей союз земської аристократії з князем відбив ся і на княжій полїтиці, на законодавстві, як можемо судити і з Руської Правди, бо сей кодекс (головно ширша його редакція) в значній мірі має ясно виражений характер оборони економічних інтересів богатих: властителїв і капіталїстів; деякі ограничення, зроблені против сих інтересів, були мабуть викликані спеціальними народнїми рухами. А коли б ми пошукали конкретних прояв сього союза маєткової аристократії з правительством в житю, то маємо найлїпший приклад в розрухах по смерти Сьвятополка, де народня маса, користаючи з смерти князя, підіймаєть ся на бояр і Жидів, а аристократія — „болшии и нарочитыи мужи”, попавши в перестрах, як скорше хоче спровадити собі князя для оборони від мас. Отже аристократія в Київщинї конкурує, не бореть ся з правительством, а підпирає його, до певної міри сама буває ним. Народня ж маса, хоч часом підіймаєть ся против неї, звичайно іде в полїтицї за її проводом: консеквентно вести свою лїнїю вона ще не вміє.
В інтересах аристократії було уставити в землї трівкий лад і порядок. Подібно до иньших земель київська громада, на чолї котрої стоїть аристократія — ті „лїпші й нарочиті мужі”, змагає до того, щоб зробити з Київщини волость одної династії й тим запобігти неустанним перемінам на княжім столї. Очевидно бо, що князї, з'являючи ся лише на короткий час на київськім столї і не маючи надїї передати стіл своїм дітям, не могли бути такими уважними до інтересів землї, до своєї популярности в нїй, як князї дїдичні. Окрім того сї князї наводили з собою провінціональну дружину і бояр, що не могло бути милим київській аристократії, бо вона сама любить правити землею і сими впливами не любить дїлити ся з зайдами. Я думаю, що в тих руках, які підіймали ся по смерти чужих князїв — нпр. Всеволода Ольговича, Юрия, а виявляли ся в розбиванню їх бояр — людей чужих, зайд чернигівських чи суздальських, виявляли ся не тільки неохота до них: могла бути тут і рука київського боярства.