Читаем tmp0 полностью

При частих змінах князїв на київськім столї та при частих перемінах у відносинах тих підручних князїв Київщини, вічно міняли ся й київські волости: викроювала ся волость для певного князя, повставало мале князївство; забирав ся він по якімсь часї, се князївство тратило свою окремішність; з'являв ся новий князь, якого треба було „надїлити”, — для нього викроювали волость зовсїм де инде. Постійних якихось волостей, що все бували б в ролї осібних князївств, можна сказати, не було. Тільки Погорина, ся київська причіпка, особливо часто служила волостию для ріжних київських підручників, і се вплинуло на те, що вона відокремила ся вкінцї від Київщини й прилучила ся до Волини. Зрештою, розложивши княжі волости в Київщинї в тім порядку, як часто котра була княжою волостию, ми дістанемо такий ряд : Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канїв, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний 11). Більша половина в сїм рядї, почавши від Овруча — бували тільки по одному разу осібною волостию, і се власне може показати, як не було якоїсь постійности в істнованню тих волостей. Тому, розумієть ся, вони й не могли відокремити ся.

Більшість сих волостей, як ми бачимо, лежать на території Полянської землї. Се пояснюєть ся двома причинами: роздаючи волости підручним князям, аби мати їх до помочи, київські князї зовсїм природно, садовили їх у найблизшій околицї Київа. З другого боку князї, особливо ті, що мали якісь надїї на київський стіл, уважали то за певну точку гонору — мати „часть в Руській землї”. Се теж було одною з причин неподїльности Київщини, бо полянській території трудно було подїлити ся вже з огляду на її тїсні границї, за її ж границями княжі волости в Київщинї (з виїмкою Погорини) викроювали ся дуже рідко.

Більш або меньш тїсні звязки з Київом сих волостей в часи істновання в них осібних князїв залежали від тих мотивів, котрі приводили до їх утворення. Коли се нпр. була волость призначена київським князем свойому сину або иньшому підручнику, покликаному до помочи, то, розумієть ся, тїсні звязки сеї волости з Київом майже не ослабляли ся. Подібно було, коли київський князь давав якомусь сарацї бездомному князю якусь волостку на якийсь час. Инакше було, коли дїлено Київщину між кількома претендентами; але й тодї сьвідомість неподїльности Київської землї впливала на певну солїдарність, бодай часом. Так ми бачили, що Сьвятослав Всеволодович і Рюрик, подїливши Київщину, почували ся до обовязку пильнувати спільними силами „Руської землї”, без ріжницї, чия то мала бути пайка — Сьвятослава чи Рюрика. Рюрик запитав раз Сьвятослава, як він гадає, чи йти походом сеї зими на Половцїв, чи тільки стерегти землю, і Сьвятослав висловив ся проти походу; тодї Рюрик сказав, що він би в такім разї пішов на Литву, „але Сьвятослав з незадоволеннєм відповів: брате й свате, як ти підеш з своєї отчини в своїх справах, а я знову піду за Днїпро в своїх справах, то хтож з нас лишить ся в Руській землї?” і тим перебив дорогу Рюрику 12)

Історичні обставини зробили з Київа не тільки полїтичний, але й духовний, культурний центр давньої Руси. Початки такого значіння виходять за границї докладнїйших історичних відомостей. Ми можемо нпр. догадуватись, що в сфері матеріальної культури Київ міг уже й скорше нїж в Х в. стати важним, або навіть головним огнищем для східньої Европи, судячи по звісткам про торговельні й культурні зносини його з тодїшнїми сьвітовими огнищами сїєї культури. Але наші відомости й археольоґічні матеріали не йдуть назад далї кінця Х в., а головний розцьвіт київської культури, судячи по тому що ми маємо, ми повинні покласти на XI-XII в. Се той час, коли в давнїй Руси переважає вже рішучо вплив византійської культури й головно під її впливом, хоч і не виключно, розвиваєть ся руська культура й штука.

Вже зваживши те саме, що Київ був найславнїйшою столицею, куди в XI-XII в. лїзли князї з ріжних династий, щоб на „золотім столї київськім” коронувати свою полїтичну кариєру, далї — що се був центр релїґійного житя, найбогатша збірка церков і монастирів, осїдок найпишнїйшої аристократії й плютократії, — ми моглиб зміркувати, що тут мусїла найбільше розвинути ся штука й артистичний промисл. І се потверджуєть ся й письменними звістками, а ще більше — археольоґічними памятками. На полї церковного будівництва (сьвітське стояло зовсїм на другім пляні) иньші землї не тільки що рівняти ся, але й наближати ся не могли до Київа, що до ґрандіозности, численности й богацтва його архитектурних памяток. Далї — коли порівняти всї ті останки старої штуки XI-XII в., привозної й місцевої, знайдені в Київі — з одного боку, і знайдені по всіх иньших землях Руської держави — з другого, то бачимо, що сума всїх останнїх не дорівняє київським ріжнородністю та богацтвом. Очевидно — тут було головне огнище, головний торг, найбільший попит на сей артистичний промисл, і його набільший, живий музей.

Перейти на страницу:

Похожие книги

100 знаменитых харьковчан
100 знаменитых харьковчан

Дмитрий Багалей и Александр Ахиезер, Николай Барабашов и Василий Каразин, Клавдия Шульженко и Ирина Бугримова, Людмила Гурченко и Любовь Малая, Владимир Крайнев и Антон Макаренко… Что объединяет этих людей — столь разных по роду деятельности, живущих в разные годы и в разных городах? Один факт — они так или иначе связаны с Харьковом.Выстраивать героев этой книги по принципу «кто знаменитее» — просто абсурдно. Главное — они любили и любят свой город и прославили его своими делами. Надеемся, что эти сто биографий помогут читателю почувствовать ритм жизни этого города, узнать больше о его истории, просто понять его. Тем более что в книгу вошли и очерки о харьковчанах, имена которых сейчас на слуху у всех горожан, — об Арсене Авакове, Владимире Шумилкине, Александре Фельдмане. Эти люди создают сегодняшнюю историю Харькова.Как знать, возможно, прочитав эту книгу, кто-то испытает чувство гордости за своих знаменитых земляков и посмотрит на Харьков другими глазами.

Владислав Леонидович Карнацевич

Неотсортированное / Энциклопедии / Словари и Энциклопедии