Смарагдова книга

Він забрав руку.　

— Записи, які Пол отримав від лорда Аластера в обмін на родовідні дерева мандрівників у часі. Пол дав їх мені того самого дня, коли ти розмовляла з графом. — Він криво усміхнувся, угледівши купу почуттів на моєму обличчі. — Я розповів би тобі про це, але ти була дуже зайнята. Ти поставила б мені всі ці дивні питання і насамкінець образилась би і втекла геть. Я не міг побігти слідом за тобою, бо доктор Вайт наполіг на огляді моєї рани, пам’ятаєш?　

— Це було зовсім недавно — в понеділок, Ґідеоне.　

— Ага, точно. А здається, ніби спливла вже ціла вічність, скажи? Коли мене нарешті відпустили додому, я дзвонив тобі по телефону кожні десять хвилин, аби сказати тобі, що я… — він схвильовано взяв мене за руку, — аби все тобі пояснити, але в тебе весь час було зайнято…　

— Так, я саме розповідала Леслі, що означає вислів «повний гівнюк», — заявила я. — Але ж у нас іще є стаціонарний телефон, знаєш?

Він зігнорував мій натяк.　

— Поки дзвонив тобі, мимохідь почав читати ці документи. Це пророцтва й записи з приватного архіву графа. Про ці папери Вартові нічого не знають. Він з певною метою приховав це від своїх людей.　

Я застогнала.　

— Дай-но мені вгадати. Ще кілька дурнуватих віршів. І ти не втямив із них ані слова.　

Ґідеон нахилився вперед.　

— Ні… — помалу мовив він. — Навпаки. Сенс цілком зрозумілий. Там написано, що хтось мусить померти, щоб філософський камінь міг набрати повної сили. — Він подивився мені у вічі. — І цей хтось — ти.　

— Ага. — Мене це не настільки вразило, як мало б. — Отже, ціна, яку треба заплатити, — це я.　

— Я був страшенно шокований, коли це прочитав.　

Пасмо волосся впало Ґідеону на обличчя, але він того не помітив.　

— Спочатку я не міг у це повірити, але пророцтва доволі зрозумілі. Мовляв, рубінове життя згорає, смерть Крука знаменує кінець, дванадцята зірка гасне, ну й таке інше, і так без кінця. — Він замовк на мить. — Ще прозорішими були нотатки, записані графом на берегах. Щойно Коло замкнеться і постане еліксир життя, ти мусиш померти. Це майже слово до слова.　

Я глитнула.　

— Ну і як же я мушу померти? — Мимоволі мені згадалася закривавлена шпага лорда Аластера. — Про це там теж писалося?　

Ґідеон ледь-ледь посміхнувся.　

— Ні, тут пророцтва, як завжди, нечіткі, але одне підкреслюється не раз. Що я, Діамант, Лев, число одинадцять, якось із цим пов’язаний. — Посмішка зійшла з його обличчя, а в голосі зазвучало щось нове, чого я раніше не чула: — Там сказано, що ти помреш через мене. Через кохання.　

— О. Гм-м… Але… — бовкнула я, як жаба в болото. — Та це лише якісь рядки з чергового вірша.　

Ґідеон похитав головою.　

— Невже ти не розумієш, Ґвенні, що я просто не міг цього дозволити? Це єдина причина, чому я зважився на цю дурну гру і вдав, що збрехав тобі й що почуття мої були несправжні.　

Нарешті мене осяяло.　

— І щоб мені не спало на думку вмирати через кохання до тебе, ти вже назавтра подбав про те, аби я тебе зненавиділа? Це було справді вельми… як би це сказати… по-лицарському з твого боку.　

Я нахилилася вперед і прибрала неслухняне пасмо з його обличчя.　

— Авжеж, дуже по-лицарському. — Ґідеон усміхнувся. — Повір, це було найважче, що я будь-коли в житті робив.　

Зараз, торкнувшись до нього, я вже не могла забрати свої пальці. Моя рука поволі ковзнула по його щоці. Вочевидь, поголитися він не встиг, але щетина відчувалася такою привабливою.　

— Давай залишимося друзями — це був справді вдалий крок, — пробурмотіла я. — Тієї ж миті я зненавиділа тебе всім нутром.　

Ґідеон застогнав.　

— Але я не це тоді мав на увазі — я справді хотів, щоб ми були друзями, — виправдовувався він. Ґідеон узяв мою руку і міцно стиснув. — Якби я знав, що ці слова аж так тебе розсердять…　

Він так і не договорив.　

Я нахилилася до нього ще ближче й обхопила його голову долонями.　

— Ну, це стане тобі доброю наукою на майбутнє, — прошепотіла я. — Ніколи, ніколи, ніколи не кажи ці слова тому, кого ти поцілував.　

— Стривай, Ґвен, це не все, я маю тобі ще дещо… — почав було він, але я не збиралася баритися. Я обережно торкнулася губами його вуст і заходилася його виціловувати.　

Ґідеон відповів на мій поцілунок, спочатку обережно й ніжно, а потім, коли я обхопила рукою його шию і пригорнулася до нього, його поцілунок став більш пристрасним. Ліва його рука пестила моє волосся, а права ковзнула по шиї і почала опускатися вниз. Тільки-но вона дійшла до верхнього ґудзика на блузці, як задзеленчав телефон. Точніше кажучи, заграла музична тема зі стрічки «Якось на Дикому Заході»[49].　

Я знехотя відірвалася від Ґідеона.　

— Леслі, — мовила я, глянувши на екран. — Я мушу відповісти. Хоча б коротко, інакше вона хвилюватиметься.　

Ґідеон посміхнувся.　

— Не переймайся. Я не збираюся щезати.　

— Леслі? Можна я перетелефоную тобі трішки пізніше? І спасибі за новий ринґтон — дуже кумедний.　

Проте Леслі не слухала мене.　

— Ґвен, чуєш, я прочитала «Анну Кареніну», — одразу почала вона. — І мені здається, я тепер знаю, що саме граф збирається робити із цим філософським каменем.　

Філософський камінь був мені якось по барабану. Принаймні зараз.