Смарагдова книга

— Спочатку запала мертва тиша. А вже за хвилину всі зарюмсали, — мовила я, втомлено протираючи очі. — Певно, такої кількості сліз, як я пролила за останні дні, вистачило б, щоб врятувати від посухи ціле африканське поле.　

— Ох, Ґвенні… — Леслі безпорадно погладила мене по руці.　

Я посміхнулася.　

— Атож, а потім ми повідомили їм іще одну радісну новину про те, що граф не може мене вбити, та й взагалі ніхто, бо я безсмертна. Звичайно, вони відмовлялися в це вірити, але часу в нас було обмаль для того, щоб довести їм це, наприклад, попросивши Міллхауза мене задушити або щось таке. Отож ми залишили їх із роззявленими від подиву ротами і побігли, аби вчасно встигнути повернутись до церкви.　

— І що ж буде далі?　

— Завтра вранці ми зустрінемося знову, і тоді Ґідеон відкриє їм новий Грандіозний План, — сказала я. — На жаль, він його ще не придумав. І якщо він утомився так само, як і я, то не зможе мислити ясно.　

— Ну, для цього існує кава. І я — геніальна Леслі Гей! — Леслі підбадьорливо мені посміхнулася. А потім зітхнула: — Правда твоя. Все так заплутано. Добре, що у вас є хронограф, щоб стрибати в минуле, коли вам заманеться. Особливо якщо взяти до уваги, що завтра ви знову повинні зустрітися з графом і витратити на нього дві години елапсації.　

— Га? — пробурмотіла я.　

Леслі зітхнула.　

— Ти що, не читала «Анну Кареніну»? Стрибок у часі на понад п’ять з половиною годин може мати побічні ефекти, — Леслі вдала, буцімто не помічає захопленого погляду Рафаеля. — Навіть не знаю, як мені ставитися до того, що цей порошок у вас. Адже це… небезпечно. Сподіваюся, ви хоча б сховали його, аби ніхто не знайшов.　

Наскільки я знала, пляшечка з порошком досі ще лежала в Ґідеоновій шкірянці. Та Леслі я цього не сказала.　

— Пол зажадав від нас разів двадцять, щоб ми його знищили.　

— Він не такий дурний!　

— А от і ні! — я похитала головою. — Ґідеон вважає, що це наш козир.　

— Круто, — сказав Рафаель. — Можна виставити його на «eBay» і подивитися, скільки коштує безсмертя. «Порошок безсмертя, вживати один раз. Мінімальна ставка — один фунт».　

— Окрім графа, я не знаю нікого, хто б прагнув безсмертя, — з гіркотою промовила я. — Певно, це моторошно — залишатися живим, коли всі навколо рано чи пізно вмирають. Не хотіла б я відчути це на собі! Та я стрибну зі скелі, аби тільки не жити на Землі зовсім самій! — Я придушила ще одне зітхання, намалювавши собі в голові цю картину. — Як гадаєте, може, безсмертя — це якась мутація генів? Врешті-решт у мене в родині не один мандрівник у часі, а цілих двоє.　

— Щось у цьому є, — сказала Леслі. — Тобою завершується Коло — в прямому сенсі цього слова.　

Деякий час ми мовчки дивилися на стіну. На штукатурці чорними літерами був виведений якийсь латинський вислів.　

— А що тут, власне, написано? — запитала нарешті Леслі. — «Не забудь наповнити холодильник»?　

— Ні, — озвався Рафаель. — Це слова Леонардо да Вінчі, які де Віллерзи поцупили та зробили своїм родинним гаслом.　

— О, тоді в перекладі це точно означає щось типу: «Ми — зовсім не хвальки, ми справді найкращі». Або: «Ми все знаємо і завжди маємо рацію!»　

Я захихотіла.　

— Прикріпи свою карету до зірки, — сказав Рафаель. — Ось що це означає. — Він кахикнув. — Може, принести олівці й папір, щоб малювати схеми? — Він ніяково усміхнувся. — Вибач мені, але я у захваті від цієї таємничої гри!　

Леслі сіла струнко. Її обличчя повільно розпливалося в усмішці, а веснянки на носі пустилися в танок.　

— Та я теж, — сказала вона. — Тобто я знаю, що ніяка це не гра і йдеться про життя і смерть, але в мене ніколи не було таких захопливих пригод, як останнім часом, — вона винувато подивилася на мене. — Мені шкода, Ґвен, але це круто, коли твоя подруга — безсмертна мандрівниця в часі, це навіть крутіше, ніж подорожувати в часі самій.　

Я мимохіть розсміялася у відповідь.　

— Правду кажеш. Мені б теж було набагато цікавіше, якби ми помінялися ролями.　

Коли Рафаель повернувся з папером і олівцями, Леслі мерщій заходилася креслити квадратики і стрілки.　

— Передусім мене непокоїть «таємний підпомагач» графа у наші дні, — вона погризла кінчик олівця. — Є у мене одна підозра, але менше з тим. Загалом, це може бути будь-хто, чи не так? І міністр охорони здоров’я, і той дивний лікар, і привітний містер Джордж, і містер Вітмен, і Фальк… І цей рудий йолоп… як там його?　

— Марлі, — підказала я. — Але гадаю, він тут ні до чого.　

— Проте він нащадок Ракоці. А значить, він із тих, кому довіряють, ти ж знаєш.　

— Так, — підтакнув Рафаель. — У фільмах злодії часто такі непомітні. Слід остерігатись заїк та ідіотів.　

— Цей поплічник графа, назвемо його Містер Ікс, можливо, є вбивцею дідуся Ґвендолін, — Леслі щось старанно виводила. — І, можливо, він мав убити і Ґвенні після того, як граф отримає свій еліксир, — вона лагідно подивилася на мене. — І хоч я знаю, що ти безсмертна, мене це все одно турбує.　

— Безсмертний не означає невразливий, — зауважив Ґідеон.