Смарагдова книга

— Бувай, — сказав він.　

Я кивнула.　

— Бувай.　

Шарлотта більше нічого не сказала.　

А я раптом подумала, чи гризли Попелюшку докори сумління, коли принц віз її на своєму білому коні…

РОЗДІЛ 14

Багато «зараз» є у Вічності одній.　

Емілі Дікінсон

— І ось вам ще одна причина триматися далі від алкоголю, — простогнала Леслі. — Як напилась — набалакала, а протверезіла — сіла й заплакала. А найнеприємніше — згадувати про це на ранок. Не хотілося б мені опинитися у шкурі Шарлотти у школі в понеділок.　

— І Синтії, — докинула я. Перед виходом ми випадково заскочили її в гардеробі, де вона обіймалася з хлопцем, який був на два роки молодший (отож я вирішила не прощатися з нею, тим більше, що ми, власне, і не віталися).　

— І на місці того бідолахи, якого вивернуло просто на кумедні жаб’ячі туфлі містера Дейла, — сказав Рафаель.　

Ми повернули на Челсі-Менор-стрит.　

— Але Шарлотта перевершила всіх! — Леслі зупинилася перед вітриною, але не тому, що її щось зацікавило, а щоб знову помилуватися своєю красою. — Не дуже хочеться це говорити, але мені було її по-справжньому шкода.　

— Мені теж, — тихо мовила я, бо чудово знала, як це — втелющитися по самі вуха в Ґідеона. І, на жаль, я також прекрасно розуміла, як це — осоромитись перед натовпом.　

— Може, їй пощастить і все вивітриться з її голови, — Рафаель відчинив двері в будинок із червоної цегли. Будинок Дейла був розташований за два кроки від Флуд-стрит, тому ми вирішили переодягнутися на вечірку саме там. Втім, я була так схвильована розмовою з Люсі й Полом у 1912 році, що не встигла там як слід роззирнутися.　

Насправді я завжди гадала, що Ґідеон мешкає у якійсь ультрасучасній квартирі, під самим дахом, площею сто квадратних метрів, де все скляне та хромоване, а на стіні висить телевізор завбільшки як футбольне поле. Але я помилялася. Повз маленькі сходи вузький коридор вів до світлої вітальні, задня стіна якої являла собою величезне вікно, а всі стіни від підлоги до стелі займали полиці, де лежали купи книжок, диски й усілякі папки, створюючи строкату мозаїку. Біля вікна стояла велика сіра канапа, завалена подушками.　

Центральне місце в кімнаті займав рояль, хоча його урочистий вигляд дещо псувала притулена до нього прасувальна дошка. А ще капелюх мадам Россіні, вона, певно, вже з ніг збилася, шукаючи його. Ну, мабуть, так Ґідеон уявляє затишне житло.　

— Хочете щось випити? — запитав Рафаель як гостинний господар.　

— А що у вас є? — запитала Леслі, підозріло заглядаючи в кухню, де у мийці височіла гора немитого посуду, заляпана чимось, що, певно, було колись томатним соусом. Хоча, можливо, ми спостерігали результати досліду, який Ґідеон проводив для свого медичного інституту.　

Рафаель відчинив холодильник.　

— Гм, поглянемо. Ось у нас є молоко, але термін придатності сплив минулої середи. Апельсиновий сік… о! Він що, геть замерз? Там у пакеті щось так кумедно хрумтить. А оця пляшка на вигляд багатонадійна, певно, якийсь лимонад із додаванням…　

— Ой, мені просто склянку води, будь ласка, — Леслі хотіла впасти на величезну сіру канапу, але останньої миті згадала, що сукня Ґрейс Келлі не надто придатна для цього, і поважно присіла на краєчок. Глибоко зітхнувши, я всілася поруч із нею.　

— Бідолашна Ґвенні, — вона погладила мене по щоці. — Ох і днина в тебе випала сьогодні! Ти, певно, падаєш з ніг. Може, тебе це трохи заспокоїть, але з твого вигляду і не скажеш.　

Я знизала плечима.　

— Хіба трішки.　

Рафаель повернувся зі склянками й пляшкою води і змахнув зі столика кілька журналів та книжок, зокрема і каталог чоловічих костюмів епохи рококо.　

— Можеш трохи підгорнути свої спідниці, щоб я теж вліз на канапу? — він посміхнувся мені.　

— Та сідай просто на сукню, — сказала я, відкинулася назад і заплющила очі.　

Леслі миттю підхопилася.　

— І не думай! Ще зіпсуєш її, й тоді ми більше нічого не зможемо взяти у мадам Россіні. Іди до мене, я розшнурую корсет, — вона поставила мене на ноги й заходилася шар за шаром витягувати мене з Сіссі-сукні. — А ти, Рафаелю, відвернися!　

Рафаель упав на канапу і вирячився на стелю.　

— Так нормуль?　

Коли я знову напнула джинси й футболку та випила кілька　

ковтків води, мені стало трохи краще.　

— І як воно — зустріти своїх… зустріти Люсі й Пола? — тихо запитала Леслі, коли ми посідали на канапу.　

Рафаель співчутливо подивився на мене:　

— Взагалі цирк на дроті! Дивно, мабуть, коли твої батьки майже такого ж віку, як і ти сам.　

Я кивнула.　

— Це було досить… дивно і… хвилююче, — і тоді я розповіла їм все-все, починаючи від розмови зі швейцаром і до того, як ми зізналися, що замкнули Коло крові у вкраденому хронографі. — А те, що тепер у нас є цей філософський камінь (або, як називає його Ксемеріус, Блискуча Сіль), приголомшило їх! Вони страшенно захвилювалися, а Люсі торохкотіла без упину від збудження, можете собі уявити? Їсти нас поїдом вони покинули тільки після того, як я розповіла, що знаю про наші… родинні зв’язки.　

Леслі широко розкрила очі.　

— І?..