Смарагдова книга

— Ти тільки глянь, — прошепотіла мені Леслі. — Цей наказовий тон для нього звичний.　

— Merde![66] — прокляття Рафаеля виходили з самого серця. — Встигли в останню секунду.　

Я з ним погодилася. Промені наших ліхтариків блукали по плиткових стінах, час від часу осяваючи наші бліді обличчя. За нами прогуркотіли вагони тунелем метро.　

Тепер ми знали точно: чотири хвилини — це страшенно мало часу, щоб перескочити через перила в кінці платформи, стрибнути вниз і забігти по рейках у тунель. Не кажучи про те, як ми щодуху мчали за Ґідеоном метрів п’ятдесят, а потім розпачливо зупинилися перед залізними дверима, вставленими в праву стіну тунелю, і нетерпляче споглядали, поки Ґідеон діставав із кишені якусь відмичку і збивав замок. Якоїсь миті Леслі, Ксемеріус і я хором закричали:　

— Нумо, давай уже, давай уже!　

Шум потяга, що шалено наближався, поглинув наші голоси.　

— На тій схемі це було наче ближче, — виправдовуючись, мовив Ґідеон.　

Леслі взяла все у свої руки. Вона посвітила ліхтариком у темряву попереду, і ми побачили розташовану метрів за чотири від нас стіну, що перетворювала наш прохід на глухий кут.　

— Ага, он воно що. — Вона звірилася з мапою. — 1912 року цієї стіни ще не було. А прохід тягнеться за нею.　

Ґідеон став навколішки біля хронографа, щоб ввести дані, а я тим часом витягла з сумки наші костюми 1912 року й почала вже стягувати з себе джинси.　

— Що це ти робиш? — Ґідеон здивовано глянув у мій бік. — Ти що, зібралася бігти цими лабіринтами у своїй довжелезній сукні?　

— Ну… я думала… задля достовірності…　

— Та хай їй грець, тій достовірності! — вилаявся Ґідеон.　

Ксемеріус заплескав йому своїми пазуристими лапками.　

— Правильно, до дупи ту достовірність! — захопливо скрикнув він. Потім розвернувся до мене: — Ось бачиш — твій кавалер має й недоліки, наприклад лихослів’я. Але час покаже.　

— Ти перша, Ґвен, — Ґідеон кивнув мені.　

Я стала навколішки перед хронографом. Було трохи дивно зникати перед шокованими Леслі й Рафаелем, але я вже не сприймала стрибок у часі як щось неймовірне. (Скоро я, мабуть, скакатиму в минуле століття по духмяний домашній хліб.)　

Ґідеон приземлився коло мене і посвітив вперед. Тут у 1912 році стіни не було, і промінь світла загубився в довгому низькому коридорі.　

— Готовий? — посміхнулась я.　

— Якщо ти готова, — відповів він і посміхнувся у відповідь.　

Я сумнівалася, чи справді готова. У глибокій підземці у мене виникли млосні неприємні відчуття — мабуть, доведеться лікуватися від гострої клаустрофобії.　

Що глибше ми заходили, то дедалі нижчав і розгалужувався прохід. Подекуди з’являлися якісь глибокі сходи, і ось ми зайшли в глухий кут і мусили вертатися назад. У пітьмі чулися тільки наші подихи і тихий шурхіт кроків. А ще іноді шелестів папір, коли Ґідеон зупинявся, аби глянути на мапу. Мені звідусіль ввижався шум інших кроків і чиєсь чуже дихання. Напевно, в цих лабіринтах водилися великі юрми щурів. (От якби я, наприклад, була величезним павуком, то точно змостила б тут чимале кубельце.)　

— Так, тут нам треба йти сюди, — зосереджено пробурмотів Ґідеон.　

Уже десь сороковий раз ми повернули. Усі ходи були схожі між собою наче дві краплі води. Навколо — жодного орієнтира. Та й хтозна, чи ця клята мапа взагалі правильна. Може, її накреслив якийсь бовдур на кшталт Марлі? У такому разі нас із Ґідеоном розкопають десь 2250-го року, коли ми станемо двома скелетами, що тримаються за руки. Ой ні, я геть забула… Скелетом стане тільки Ґідеон. А я, жива-живісінька, тулитимуся до його кісток, що зробить це видовище ще жахливішим.　

Ґідеон зупинився, згорнув мапу і сховав її в кишеню штанів.　

— Невже ми заблукали? — я намагалася бути спокійною. — Може, ця мапа — повна дурня? Що, як ми більше ніколи звідси…　

— Ґвендолін, — нетерпляче перебив він мене. — Звідси я вже знаю шлях. Тут недалеко. Ходімо.　

— Справді? — мені стало соромно. Цього ранку я була якимось дуже вже… як би це сказати… дівчиськом.　

Ми простували одне за одним. Я загадувалась, звідки він міг знати дорогу в цьому лабіринті.　

— От халепа! — Я вступила в калюжу. Коло неї сидів темно-брунатний пацюк і мружив червоні очиська на мій ліхтарик. Я скрикнула. Напевно, щурячою мовою цей крик означав щось на кшталт: «Ти такий гарнюній!», бо щур зіп’явся на задні лапки й підвів голову.　

— Ти зовсім не гарнюній, — пискнула я. — Геть звідси!　

— Ну де ти там є? — Ґідеон уже повернув за наступний ріг.　

Я глитнула, зібралась на силі та проскочила повз щура. Ну, це ж таки не собаки, які можуть підстрибнути й вчепитися в горлянку, еге ж? Для безпечності я засліплювала звірюку ліхтариком, поки бігла до Ґідеона, який чекав мене біля наступного повороту. Потім я посвітила вперед і знову вискнула. У кінці проходу забовванів чоловічий силует.　

— Там хтось є, — прошепотіла я.　

— Дідько! — Ґідеон блискавично схопив мене і відтягнув у тінь. Та було вже пізно. Навіть якби я не скрикнула, світло ліхтарика мене все одно зрадило б.　

— Мабуть, він мене помітив! — пошепки сказала я.