Смарагдова книга

Пол стукнув кулаком по спинці крісла.　

— Хай йому грець! — рикнув він крізь зціплені зуби.　

Люсі підвела голову.　

— Але ви ж можете сказати Вартовим, що не знайшли нас! Якщо нашу кров не зчитають, Коло ніколи не замкнеться.　

— Усе не так просто, — заперечив Ґідеон. — Вартові…　

— Я знаю, вони мають нишпорок, які стежать за нами, — перебила його леді Тілні. — Панове де Віллерз і цей пихатий Пінкертон-Сміт… На щастя, вони вважають себе великими розумаками, а мене — через те, що я жінка, — дурепою. Але Вартові платять їм скупенько, тому нишпорки охоче притримують деяку інформацію за якусь копієчку, — вона переможно посміхнулася. — Ненадовго, звісно, притримують, та вже за деякий час Люсі й Пол заметуть усі сліди. Вони почнуть нове життя під новими іменами…　

— …І переїдуть у квартиру на Блендфорд-стрит, — продовжив за неї Ґідеон, і переможна посмішка леді Тілні зів’яла. — Усе це нам відомо, а Пінкертон-Сміт одержить наказ затримати Люсі й Пола в Темплі, поки я не візьму в них кров. Точно кажучи, завтра вранці він одержить листа з вказівками.　

— Завтра? — перепитав Пол, так само розгублений, як і я. — Але тоді буде вже запізно!　

— Зовсім ні, — сказав Ґідеон. — Тому що це все вже давно відбулось. Кілька днів тому я передав лист відповідальному Вартовому в каплиці. Тоді я ще й гадки не мав, що відбувається.　

— Отож ми просто сховаємося, — вирішила Люсі.　

— Завтра вранці? — леді Тілні насупилась, міркуючи. — Побачимо, чим я можу допомогти.　

— Я теж, — сказав Ґідеон і обернувся до годинника. — Але не впевнений, що цього буде достатньо. Бо навіть якщо ми завадимо Вартовим заарештувати Люсі й Пола, я впевнений, що граф знайде шлях, щоб досягти своєї мети.　

— Мою кров він нізащо не отримає, — заявила леді Тілні.　

Ґідеон зітхнув.　

— Ваша кров у нас давно вже є, леді Тілні. Я був у вас 1916 року, під час Першої світової війни, коли ви мусили елапсувати в підвалі разом із близнюками де Віллерз. І ви слухняно дали мені взяти у вас кров — на мій превеликий подив. Маю велику надію, що нам з вами ще випаде шанс з’ясувати, що ж відбулося.　

— У мене в голові наче хтось прокладає рейки метро… Чи не тільки у мене? — запитав Пол.　

Я розсміялася.　

— Я відчуваю те саме, — запевнила його я. — Забагато інформації, щоб перетравити її за один раз. За одну думку миттю чіпляється ще десяток.　

— І це ще не все, — зауважив Ґідеон. — Нам потрібно ще багато чого обговорити. Та, на жаль, нам час повертатися. Але ми стрибнемо до вас знову — за півгодини. Для нас із Ґвендолін це вже буде завтрашній ранок, якщо все піде добре.　

— Щось я не втямлю, — пробурмотів Пол, але Люсі раптом осяяло.　

— Якщо ви прибули не за офіційним дорученням Вартових, то як ви взагалі сюди потрапили? — повільно запитала вона і зблідла. — Точніше, за допомогою чого?　

— Ми… — почала я, але Ґідеон глянув на мене і ледь помітно похитав головою.　

— Це все ми ще пояснимо, — пообіцяв він.　

Я теж глянула на годинник дідуся і відповіла:　

— Ні.　

Ґідеон скинув брову:　

— Ні? — перепитав він.　

Я глибоко зітхнула. Бо зненацька зрозуміла, що не можу чекати більше ані миті. Я скажу Люсі та Полу все по щирості, тут і зараз.　

Де й поділася моя нервовість, я відчула смертельну втому. Ніби я пробігла кілометрів п’ятдесят і не спала років сто. І я віддала б усе на світі за гарячий м’ятний чай леді Тілні з лимоном і цукром, що його заборонив приносити Ґідеон. Доведеться продовжувати без нього.　

Я впевнено подивилася на Люсі й Пола.　

— Перш ніж ми повернемося, мені треба вам дещо сказати, — тихо почала я. — На це часу нам вистачить.　

Коли брат Синтії, перевдягнений садовим гномом, відчинив нам двері, мені здалося, що це насправді брама до пекла. Музика гриміла щосили, і це була не така музика, під яку полюбляли танцювати батьки Синтії, а щось середнє між гаузом і дабстепом[65]. Дівчинка з короною на голові протиснулася повз садового гнома і за мить виблювала у горщик з гортензією. Обличчя в неї було якесь зеленкувате, але то міг бути і макіяж.　

— Гол! — вигукнула вона, випроставшись. — Я вже думала, що не потраплю у «ворота».　

— О, шкільні вечірки, — тихо сказав Ґідеон. — Як гарно.　

Я збентежено зазирнула всередину. Щось тут не так. Перед нами був цілком респектабельний будинок у самісінькому центрі елітного району Челсі. Тут ніколи не підвищують тону. Але чому люди танцюють у холі? І звідки збіса взялося стільки людей? І хто це сміється? На вечірці в Синтії, як правило, не сміються, хіба що за зачиненими дверима. Якби на світі не існувало слова «нудьга», його неодмінно вигадали б на одній із вечірок у Синтії.　

— Ви в зеленому, тому заходьте! — Брат Синтії тицьнув мені в руку келих. — Ось, прошу, зелений монстро-коктейль. Дуже корисний. Фруктовий сік, свіжі фрукти, зелений харчовий барвник — натуральний! — і краплина білого вина. Зрозуміло, теж екологічно чистого.　

— Невже ваші батьки поїхали кудись на вихідні? — поцікавилась я і спробувала протиснутися всередину у своїй Сіссі-сукні.　

— Що?　

Я повторила своє питання, тільки на десять децибелів гучніше.