Скрут

Хлопець напружився, дивлячись кудись Ігарові за плече; той інстинктивно озирнувся подивитись, що за небезпека звідти насувається. Тої ж миті руку, що стискала ножа, було рвучко відкинуто вбік, хлопець ударив Ігара головою в обличчя, вислизнув у нього з рук і кинувся навтьоки вздовж паркана. Навіть на допомогу покликав — на жаль, крик із пересохлої горлянки вирвався хрипкий і здавлений. Хлопець набрав повітря для наступного — й цієї миті Ігар, якому вже не доводилося навмисно себе заводити, наздогнав його та плигнув на плечі.

Отець Розбивач був жорстокою людиною. Ігар вчепився в кучері, з яких злетіла в пилюку чепурна мотузочка, двічі вдарив хлопця головою об землю — так, що курява під ним зробилася мокрою і темною. Ніж танцював у руці, підказуючи єдине правильне та безпечне рішення. Ще хвилина — й хто-небудь інший, випадковий свідок, гнаний нагальною потребою, зазирне в завулок, із якого тхне сечею…

— Виторг, тварюко!

Продавець хусток, причавлений Ігаровими коліньми, обм’як. Ігар ривком перевернув його на спину; гарне обличчя в того було замурзане кров’ю з прилиплим піском, із круглих, повних болю очей котилися сльози:

— Н-н… н-не дам…

Ігар приставив вістря ножа до правого ока, обрамленого пухнастими білявими віями. Хлопець скрикнув; тремтяча рука нарешті знайшла за пазухою тугий гаманець:

— В-вдавися…

Ігар зрозумів, що вже не зможе його зарізати. Різати слід було раніше — коли застеляла очі ненависть. Тепер, поваленого, заплаканого, побитого — запізно…

Він запхав гаманець під сорочку, а до скривавленого рота своєї жертви — синю шовкову хустку, чорною стяг лікті — ох, і гарний же крам… справжній шовк, легкий і міцний, мов струна…

Хлопець мовчав, стримуючи стогін. На ходу обтрушуючи одяг, витираючи об штани чужу кров, Ігар заквапився геть.

Вигуки й гамір, які здійнялися в завулку вже за хвилину, не долинули до грабіжника, що загубився в базарній колотнечі.

Тарган сидів на темному й липкому столі, поводив вусами, не виявляючи ні страху, ані подиву; Ігар із відразою дивився на їжу, силоміць заливаючи в горлянку погане, рідке, тепле пиво. Тарган нічим не гірший і не кращий за кожного з відвідувачів шинку; нехай сидить. Скрізь, куди не глянь, є пики й бридкіші…

Боліла розсічена брова. Ігар тримався за обличчя, уявляючи, що голова його — це маятник, важкий маятник старовинного годинника, й ось він хитається туди-сюди, година за годиною, рік за роком…

— Хлопче, ти п’яний, чи що? Гойдається та гойдається, уже гості поглядають… Ти, якщо п’яний, того… Йди геть, значицця…

— Я тверезий, — озвався Ігар із відразою. — Тверезіший за всіх твоїх паскудних гостей, ти, покидьку… Гаразд. Сам піду, дуже треба…

Він вийшов, залишив неторкану тарілку тарганові.

За порогом стояла ніч — задушлива та хмарна, й на небі, натоптаному невидимими чорними хмарами, не ясніло жодної зірочки. Не було на що дивитися, не було чим виправдатись…

Горіли каламутні ліхтарі, що позначали двері шинків; Ігар зайшов навмання, замовив пиво й знову сів у кутку, тримаючись за обличчя.

…Ілазу втрачено назавжди. Він сам втрачений назавжди — тому що ніколи не вимолить собі прощення. Навіть Святий Птах може пробачити… Але нема кого пробачати, Ігар-бо вмер, ходить сама порожня, загиджена, споганена оболонка…

Він витяг ножа й зосереджено різонув себе по пальцю. Шмаркач, нікчема. Руку собі надпиляй та заспокойся — подумаєш, яке диво вчинив… Хлопчаки б’ються до крові, сам до крові бився — а продавець хусток іще тебе переживе, тричі по стільки наторгує, продавець хусток проживе довге життя в достатку, теплі й розкошах і мружитиметься на камін, коли ти, бурлака, здихатимеш у заметі…

…Невже ти й справді збирався його вбити?

…Панська кістка. Принц. Опоганився, недоторканний. Білоручка бісів… Слинько і боягуз. Якщо чоловік бореться за життя та волю коханої жінки — він повинен іти й по трупах. Особливо, якщо вони ще за життя… гідні були стати трупами… Кожен із нас — власник майбутнього трупа…

Ілаза!!!

…Записка вислизає в щілину. Довгі хвилини очікування, сповненого дзенькоту ланцюга дворового пса, якого він підгодовував місяцями, тягав власну їжу, підлабузнювався… Пес бігає подвір’ям і дзенькає ланцюгом, та ось нарешті в щілині з’являється спочатку білий кутик, а потім і половинка аркуша; він хапає, тягне, боїться зім’яти або надірвати, біжить до ліхтаря, розгортає… На аркушику — обведений чорнилом контур руки, а на долоні намальований великий усміхнений рот… Ілаза…

Він проминув здивовану служницю, яка несла його пиво, й вибрався в задушливу беззоряну ніч.

* * *

Павутиння обліпило щоки, лізучи у вічі, забиваючись до рота. Густі тенета здавлювали груди, заважали дихати.

— За що?! Зірка ж іще високо! Зірка ж…

Вона вже звикла до видимості волі, до незв’язаних рук і ніг. Вона вже звикла спати в листі й умиватися в цьому триклятому струмку; принизлива неволя в липкому павутинні здавалася тепер ще боліснішою, ще страшнішою. Це розплата за спробу втечі?

— За що? Я не втечу. Я не втечу… Я хочу води. Мені зле. Звільніть мене… Я не можу більше, ні…