Скрут

Біла сукня ясновельможної ледь мріла на березі озерця. Я принесу тебе в жертву, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Ти заручниця. Заради Ілази. Заради…

І, невідомо на що сподіваючись, він пошепки покликав:

— Тіар!

Йому здалося, що постать у світлій сукні поворухнулася. Із завмиранням серця він покликав знову:

— Тіар! Тіар!

«А як пояснити їй? Звідки я знаю її справжнє ім’я?!»

Постать у світлій сукні повільно рушила Ігарові назустріч. Він відступив і покликав знову; ясновельможна підійшла зовсім близько. У темряві він не бачив її обличчя.

— Принеси світильник.

Холодний і владний наказ. Вона зберігає своє ім’я в таємниці; зараз почнеться допит, і до нього він, Ігар, не готовий. Він піддався пориванню, миттєвому бажанню — і тепер часу на роздуми в нього саме стільки, скільки буде потрібно, щоб піти по ліхтар. А голова якось відразу спорожніла — жодної лазівки, жодної розумної думки, тільки чергуються під ногами посипана піском доріжка — кам’яні сходи — дощана підлога, знову сходи, доріжка, трава…

Її брови виявилися піднятими, а губи щільно стиснутими:

— Кого ти кликав?

Він мовчав, зволікаючи. Він уже вирішив сказати, що їй причулося; цієї миті вона рвучко нахилилася до нього, схопила за комір:

— Якщо ти, шмаркачу… Май на увазі, щеня, що я запросто можу забути все добро, яке тобі зробила… Плакатимеш, а сльози не поможуть!

Ігар ніби проковтнув язика. Ліхтар у його руці дрібно тремтів; баронеса продовжила трохи спокійніше:

— Ех, ти… «Тіар»… У тебе вже були дівчатка? Коли-небудь?

Він дивно мотнув головою, що могло означати й «так», і «ні». Як у питанні щодо походження володаревого спадкоємця: «наполовину».

— Іди в дім, — зовсім уже м’яко мовила жінка. — Скажи камеристці, що на сьогодні вона вільна… Ти мені допоможеш роздягтись. Я зараз прийду.

І, не цікавлячись Ігаровою реакцією, вона повільно пішла між трояндових кущів.

Якийсь час він дурнувато стовбичив. По тому акуратно поставив ліхтар на землю; знову підняв. Трояндові кущі відкидали моторошні тіні. Негоже настільки шляхетним і ніжним рослинам такий жахливий вигляд мати в сутінках…

Він пішов до будинку, і ноги в нього запліталися. «Обдури її, спокуси…» Усе складається якнайкраще. Ось тільки чи нема в неї традиції наступного ранку після бурхливої ночі топити випадкових коханців у цьому, скажімо, круглому озерці?! Для її натури це було б дуже логічним. Що таке для неї це її справжнє ім’я? Ти знаєш, я знаю, обоє ми мовчимо, а постіль — найзручніше місце, аби придушити пасочком… таких, надто добре поінформованих…

Він похмуро посміхнувся. Будь-які страхіття потьмяніють перед головним: заради порятунку Ілази йому доведеться… Ой, як погано. Як мерзенно. Як зовсім немислимо… Саме час перелізти через огорожу та дати драла. Знаючи, що Ілазу приречено. Знаючи, що…

Ігар зупинився. Треба йти, Святий Птаху. Треба…

У будці сторожа біля воріт горіло світло; на мить йому уявилося, як він б’є жінку канделябром по голові та перекидає її через дальні ґрати в саду. Маячня…

Він безпорадно озирнувся. З глибини саду повільно наближалася світла сукня.

— …То ти й справді дівич?

Святий Птаху, врятуй мене. Витягни мене звідси, я не можу…

Жінка посміхнулася. Півколо її зубів було мов серпик місяця:

— Виходить, ти не вмієш розстібати суконь? І корсетів?

Її запах був запахом троянд із домішкою тонкого струмочку поту. Її рухи були рухами лані; Ігар стовбичив і далі, а по спині в нього великими градинами котилася волога. Він не відчував навіть натяку на збудження — тільки розпач і тугу.

— Ну, дівичу! Допоможи мені!

Тонкі руки спритно підібрали волосся з пліч. Перед очима в Ігара виявився довгий, нескінченний ряд петельок і гачечків.

— Ну ж бо, Ігаре!

Пальці втратили чутливість. Він бездумно розстібав гачок за гачком, і якоїсь миті повірив, що застібки ніколи не скінчаться.

Нарешті сукня розійшлася під його руками; під нею — о радість! — виявився ще один ряд, такий само, навіть трішки довший; ясновельможна глибоко, дедалі глибше дихала:

— Ти майстер… А вдаєш скромнягу… Нам нема куди квапитися. Продовжуй, як почав — не поспішай…

Він побачив її спину. Білосніжну, чисту, без єдиної волосинки. Тканина під його руками повільно розповзалася до пліч; сам не знаючи, що робить, він упав навколішки та ривком оголив праву лопатку.

Зовсім чиста шкіра. Мов сніг. Жодного натяку на родиму пляму в формі ромба.

Вона здивовано озирнулася:

— Ігаре? Що з тобою?

— Ні… чого, — насилу вичавив він.

— Ну то продовжуй!

Тоді він зрозумів, що пропав. Адже під страхом найболіснішої смерті не ляже з нею в ліжко. Власне, він знав це й раніше; навіть примарна надія врятувати Ілазу ніколи не змусила б його…

…А вона не пробачить. Вона майже заморила Корборову дружину, вона зживе зі світу Са-Кона і цього незнайомого Ігарові хлопчика… Що їй якийсь Ігар — воша… На один замах, та й то слабенький… Вона не знає, що він колишній послушник, а якби й знала…

Тепла рука лагідно лягла йому на голову:

— Що, малий, злякався? Ти такий гарний… Такий… Не бійся. Хочеш, я тебе обійму?