Скрут

На ранок їй зробилося страшно. Вона пам’ятала історію про те, як невірна дружина побажала смерті чоловіку-мисливцеві й того роздер ведмідь; вона уявила собі Аальмара на тім самім полі бою — розрубаного від плеча до пояса. Побачила його нерухомі, втуплені в небо очі — й заходилася благати в неба пощади. Вона бовкнула, не думаючи; нехай Аальмар повернеться, нехай шмагає її хоч до смерті — аби сам не вмирав…

І небо почуло її. За кілька днів біля брами закричали хрипко й радісно, і всі, хто був у домі, включаючи дітей, учителя і руду кішку, кинулися зустрічати.

Дівчинка не пішла з усіма. З вікна класної кімнати їй було видно, як спішуються вершники, як ритуально вклоняється Велика Фа, як той, кого вона спочатку не впізнала, киває і, мов приятельку, попліскує бабу по плечі — він засмаг іще дужче, його обличчя здається веселим і безтурботним, він оглядається, запитує про щось — Велика Фа скрушно хитає головою…

Далі дівчинка не дивилася. Злізла з підвіконня і повернулася за різьблений стіл; проклята уява зірвалася з ланцюга та показувала їй усе, що відбувається зараз на подвір’ї. «Як моя наречена?» — запитував Аальмар; Велика Фа хитала головою і докладно перелічувала її гріхи. «Сподіваюся, ви не карали її? — запитував тоді Аальмар. — І правильно. Я покараю її сам».

На сходах почулися кроки; вона втягла голову в плечі. Вона не проситиметься: тут цього не розуміють. Тут навіть шмаркатий Карі, наймолодший із хлопчаків, безмовно, без жодної сльозинки спускає штани…

— Ти тут?

Він стояв на порозі. Який він високий; як від нього пахне вітром і кіньми…

— Чому ж ти не зустрічаєш мене, га, мала? Я так хотів тебе бачити…

Вона схлипнула й не зрушила з місця.

— Ти плачеш?!

Він уже стояв поряд; вона відчула на голові його долоню й присіла, немов хотіла поменшати.

— Що сталося? Хто тебе скривдив, хто?!

Вона розповіла все й відразу. Просто не могла жити з таким тягарем на серці — адже вона побажала йому смерті… бо злякалася різки. Їй соромно, їй страшно, вона не хотіла лихого, але хай він її покарає і за це також. Тільки швидше, бо чекати несила…

У дверях стояли Велика Фа та цікаві хлопчиська; скоряючись жестові Аальмара, вони миттю зачинили двері ззовні, й на сходах почулися швидкі кроки; вони віддалялись. Дівчинка перевела подих — хоч свідків не буде…

Він поставив її між колін. Обійняв, як іноді, у хвилини радості чи ніжності, обіймала її мати:

— Я не збираюся тебе карати. І я тебе не каратиму. Ніколи.

Ще не вірячи, вона підняла до нього червоні, мокрі, відчайдушні очі; він дивився серйозно і якось так сумно, що вона вперше побачила його обличчя ніби цілком — і випнуті вилиці, й тонкі рівні губи, й чоло з прилиплим до нього пасмом, і тонку синю жилку на скроні:

— Не плач.

І тоді вона вголос заревла від вдячності й величезної полегкості, пригорнулася до нього всім тілом і сховала обличчя у полу його куртки.

Від нього пахло дорогою. Залізом і кіньми. Дивовижні запахи.

* * *

Дідок у ліловому оксамиті чудово знав, що має лиховісний вигляд. Ігар устиг побачити на своєму віку дещо куди страшніше, та все одно здригався, коли доводилося прислуговувати цьому маленькому, сухенькому дідкові.

— Це своя людина, — недбало пояснила ясновельможна у відповідь на стурбований дідків погляд. — Він цілком надійний.

«Ясновельможною» вона була до такої ж міри, як, скажімо, «королевою»; Ігар давно вже зрозумів, що ця витончена, чарівна жінка така сама «родовита», як і він. Однак треба ж було якось називати пані, що перевершила могутністю самого володаря Корбора; не «дівкою» ж, справді?!

Ігар чудово знав, що звали й «дівкою». Пошепки й злобливо, і дуже часто розплачувалися потім за неповагу; принаймні, дружина володаря Корбора розплачується сповна. Дорого платить.

Дідок вовтузився, розкладаючи на червоній скатертині складні та дивні пристрої; Ігар стояв за кріслом у жінки, незворушно очікуючи наказу. Ясновельможна виняткова у всьому — випадковий хлопець із вулиці так вразив її своєю жертовністю, що відразу отримав місце при її священній особі, причому місце виявилося особливо довірчим… і небезпечним. Бо ж велика довіра обертається часом…

Ігар болісно ковтнув. Зірка Хота не цвяхами прибита до неба; зірка Хота по волосинці відмірює Ігарові час. Ця вродлива жінка вабить, притягує, неначе маяк. Тільки не мореплавців кличе, обіцяючи сушу, спокій і портовий шинок; комашок затягує, дурненьких комашок, для яких розведено вже вогонь…

Дабат.

Требур був першим містом, яке зустрілося йому на шляху. Найближчим до Замку містом; ясновельможна була найяскравішою жінкою на всю околицю. Він не замислювався, звідкіля така удача — просто йшов на вогник. Тіар, Тіар, Тіар…

Він зітхнув. Затягти кудись цю жінку так само просто, як на собачому повідці доправити у визначений час кульову блискавку…

Якщо це — Тіар. Якщо це вона.

Дідок обережно розкрив коробочку тонкої роботи, виготовлену зі скла та яшми: